жах нічим не відрізняється від мрії

Лариса Венедіктова

Цей текст писавсь доволі довго. Тому що я зіштовхнулася з проблемою – з чого почати. В тексту було десь 12 початків, поки я не зрозуміла, що сама ця проблема й є початком. Початок – це “архе” – порядок – те, що впорядковує все, що буде після. Де б його знайти в наших умовах? Коли вже зрозуміло, що дна нема, в сенсі немає того фундаменту, від якого можна було б танцювати. Тоді мені подумалося про японців, в яких є практика бити ногами в землю, щоб викликати дух предків і тоді, наскільки ти в змозі їх почути, звідти й починай. Але тут знову виникла проблема: я не японець і скільки не бийся, предки мовчать. Може бояться нашкодити, бо звикли бути під наглядом чекістів, може самі вже все забули, бо власних предків забили. Але я точно знаю, що до мене були люди, я їх бачила, водночас мої вуха кажуть – ні, нікого не було, бо якщо б люди були, вони б щось казали.

Так постав вибір – або не починати, або почати із себе. (З якого себе, Ларисо? З того, якого ти пам’ятаєш, який як папуга повторював про відповідальність за минуле? Чи з того, який ти зараз, якому дуже важко думати, бо він весь час відчуває себе не там, де мав би бути, бо мав би бути на війні, але війна почалася трохи запізно? …) У підсумку нами було прийняте вольове рішення почати з того себе, який читає книжки (нічого нового). І читаємо ми їх всі разом. Принаймні, ми зрозуміли, чому в наукових текстах люди користують займенник “ми”. Ну й в принципі, нас завжди як мінімум двоє – один щось робить, інший спостерігає.

Американська антропологиня Рут Бенедикт в 1944 році отримала замовлення від “Управління воєнною інформацією” – провести дослідження японського суспільства з точки зору ментальних та емоційних звичаїв та їх типології. Вона пише у своїй книжці “Хризантема і меч”, що її було опубліковано після WWII: “Нам треба було на якийсь час припинити відчувати себе американцями й уникати, наскільки це можливо, спроб передбачати їхню поведінку на засадах нашого досвіду… Мені треба було подивитися на ведення ними війни не як на воєнну, а як на культурну проблему”. Малося на увазі, що японська культура – це те, як поводять себе японці на війні. З цього Бенедикт робить висновки про культуру японців взагалі.

Німецька дослідниця Аляйда Ассман звертається до книги Бенедикт, коли аналізує національну пам’ять німців та німецьку меморіальну історію та розглядає спірне для німецького суспільства питання: чим була друга світова війна – ганьбою чи злочином? “По закінченню WWII, під час якої Німеччина здійснювала нестримну агресію, руйнувала Європу і проводила геноцид євреїв, провина німців стала очевидною. Проте, вони були погано підготовлені до переходу від культури сорому до культури провини. Багато з них і після війни продовжували мислити в категоріях честі та безчестя. Це робило дійсне осмислення проблеми провини неможливим” * – НІби до цього можна бути готовим!

Рут Бенедикт зробила дуже важливе відкриття, вона визначила типологію культури, побачила два типи культур – культуру сорому і культуру провини. За рамками цих двох культур, схоже, не існує жодної. Тобто, можливо щось інше й існувало до 20 сторіччя, але ми живемо після. Будь-яку розмову, до речі, варто починати з узгодження однієї позиції – чи 20 сторіччя ВСЕ змінило?

За Бенедикт, культура сорому і культура провини являють собою дві форми культурної роботи зі злом, яке загрожує порядку. В рамках культури сорому суспільство очищається від руйнівних і небезпечних сил за рахунок ексклюзії та остракізму; в рамках культури провини очищення відбувається за рахунок індивідуальної совісті і готовності до спокути.

Карл Ясперс ще в 1946 намагався вивести своїх читачів з парадигматики культури сорому і ввести їх до засад культури провини, змусити їх здійснити перехід від ресентименту до визнання особистої відповідальності: “Кожен має в такій катастрофі переплавитися і народитися вдруге, не боячись, що це його зганьбить”.** Себто, ми тут бачимо три складові: провину, страх і ганьбу.

В культурі сорому суспільство слугує головною інстанцією, що дає оцінку індивідуальній поведінці. Кожен повсякчас відчуває на собі погляди інших, і тому намагається поводити себе строго відповідно до суспільних очікувань та відведеної йому соціальної ролі. Сором, ганьба є в цій культурі негативними рисами, а репутація та престиж – позитивними оцінками у цій системі зовнішнього регулювання поведінки. Щоб запобігти ганьбі, слід неухильно дотримуватися суворого поведінкового кодексу та соціального етикету. Винагородою слугує міцність соціального статусу, яка компенсує обмеження індивідуальної свободи. Індивіду залишається лише “таємна свобода”, за Пушкіним.

Як зазначає Ассман, поняття культури провини культурна антропологія використовує для опису суспільства, в центрі якого знаходиться сумління. Ця культура передбачає індивіда як самостійну інстанцію у відношенні до універсальних норм і цінностей. Сумління проявляє себе як “внутрішній голос”, з яким людина вступає в діалог. Це той співрозмовник, чиє ім’я ми можемо почути в українському слові ‘свідомість’ – існує якийсь ‘ти’ і якийсь “свідок”. Така двоїна проявляється як здатність себе впізнавати, віддавати собі звіт у собі самому. Внутрішній голос протистоїть чужому погляду, який вимагає конформізму, сумління закликає до добровільного дотримання (а може й встановлення) моральних норм, до особистої відповідальності.

Я вирішила подумати і спробувати відчути – людиною якої з цих культур я є. Довелося ходити до дитинства.

Я отримала радянський паспорт у 1983 в Сибіру. Ретроспективно мені видається, що в цей момент я зрозуміла, що опинилася у пастці. Допоки ти дитина, ти можеш просто все і всіх ненавидіти, тихенько робити якісь небезпечні речі, але бути дуже обережним, бо злочинці при владі покарають, раптом що, не тебе, а твоїх батьків. Бо ти – дитина, а дитина – більш-менш вільна істота, навіть у тоталітарному суспільстві. З отриманням паспорта все різко змінюється, ти стаєш причетним до громадянства та до культури. Дуже добре пам’ятаю своє шалене бажання сховатися від цього паспорта, цього громадянства та цієї культури і одночасне усвідомлення, що схованки немає. В радянському паспорті була 5 графа і ти міг обрати собі національність між національностями батьків. Я подумала, що бути радянським, та ще й русскім – це занадто, і обрала бути українкою (чесно кажучи, хотіла бути єврейкою, мені це здавалося більш протестним, але не дозволили, бо в батьків такого не було написано). Так що, національність в мене суто протестна, чи як я тоді думала – чисто з вередливості характеру. Дехто називав таку мою поведінку і зарозуміле рішення – асоціальним вчинком.

У нашій родині Україну не любили, і тому після мого жесту я стала “хохлушкою”. Мені не було образливо, бо я не мала жодної гадки, що воно таке – Україна, та хто такі і чому – “хохли”. Розуміння з боку мого оточення я теж не зустріла, бо “бути українкою” вважалося непрестижним, та й в принципі зовсім диким – “навіщо бути “українкою”??? А навіщо бути “русскім”? – питала я. Ну, культура – відповідали мені. Так я дізналася, що люди впевнені, що буття русскім автоматично робить їх культурними.

Широке розповсюдження міфу про “великую русскую культуру” трохи лякало мене завжди. Історично цей міф став особливо небезпечним, коли його взяла на озброєння комуністична чекістська ідеологія. Чекісти, якщо ви не знали, беруть собі все, що погано лежить. А погано лежить все, бо покладено комуністами. Балет, наприклад. Луначарський свого часу сказав, що нам треба висока культура. І ось ми маємо високу культуру. Ніхто не питав себе, звідки в колгоспно-пролетарському суспільстві взялася така цікавість до Лебединого Озера? Може, це взагалі не про культуру? Може, жодної культури немає? Але мабуть, є щось типу “культури”, щось, що керує людьми. (Як ми вже знаємо на свіжому досвіді, російська (радянська) культура керує людьми таким чином, що вони страчують інших людей, масово катують і ґвалтують).

Мені слово “культура” не подобалося і сама “культура” жахала, бо вона була чимось, що існує окремо від людей і має щось із тими людьми робити. Це “щось” отримало свою назву згодом і ця назва – “альтернативна реальність”. Радянська культура – це в чистому вигляді культура сорому, але дуже специфічна. Сором не сумісний зі свободою, бо людина сорому весь час зорієнтована на інших, на те, щоб передбачити, що вони про неї скажуть чи подумають. Людина таким чином відмовляється від власного сумління, ніби переносить його назовні, так виникає суспільна мораль, в нашому випадку “моральний кодекс будівника комунізму”.

За Бенедикт, поведінкові норми в принципі особливі для кожної соціальної групи або національної культури. Звісно, японська культура сорому не співставна з радянською. Норми не переносяться в інші культурні чи соціальні контексти, в них немає варіантів на експорт, бо ці норми живуть виключно завдяки суспільним санкціям та/або міцної вкоріненості індивіда до конкретної соціальної групи. Наразі ми спостерігаємо за тим, як росіянці*** не можуть вийти з-під тотального чекістського впливу, бо це суспільна культурна вимога – бути чекістом або корисним ідіотом. Не бути ними – соромно.

Альтернативна радянська реальність створювалася на абсолютно всіх рівнях життя людини та суспільства, в ній жили всі без винятку – від робітника чи селянина до генерального секретаря ЦК КПРС. У цій “реальності” радянські люди жили краще за всіх у світі і тому мали дивне право всіх повчати. Звичка повчати інших є, до речі, однією з головних ознак радянської культури сорому.

Радянська інтелігенція мала ще одну альтернативну реальність – альтернативну реальність внутрішньої свободи (так так, “таємна свобода” Пушкіна). “Внутрішня свобода” – це свобода від совісті, від почуття провини, особистої провини за те, що свобода у твоєму суспільстві/державі відсутня. Мало того, ти кожного дня, кожної миті береш участь у цій відсутності, ти підтримуєш її, поглиблюєш та поширюєш. Інтелігент живе у двох культурах сорому, але одна дійсна, хоча й прихована, а інша для зовнішнього використання, чисто формальна. Людська психіка такого не витримує і виробляє захисний механізм – компартменталізацію (роздільне мислення).
Багацько радянських інтелігентів (з яких і походять зазвичай так звані хорошіе русскіе) досі яскраво демонструють цей механізм. Як наприклад це робить Світлана Алексієвич, яка каже, що “СРСР лише зараз йде в історію” (насправді, в жодну історію він не йде, натомість стирає з лиця землі українські міста та вбиває людей).
Остання книга Алексієвич “Час секонд-хенду” вийшла у 2013 році.
У ній письменниця розповідає, як марксистсько-ленінська влада за 70 років виробила новий тип людини – Homo sovieticus. Тоді авторці здавалося, що вона дуже добре знає цю людину. Сьогодні, коли росія воює з Україною, письменниця зізнається, що була наївною.
“Перші дні (війни) я провела у сльозах, бо я наполовину українка, пам’ятаю дитинство, яке пройшло в Україні, пам’ятаю красу тих місць. І яке щастя було побачити, що Україна не впала, дала нам усім шанс повірити в наше спільне майбутнє” – плаче письменниця, але при цьому заявляє: “не хочу ціною крові добиватися перемоги”.
Алексієвич чомусь вважає, що сама вона – не Homo sovieticus, а свою наївність та своє роздільне мислення вона не бачить як похідну від того самого “нового типу людини”. І, тим паче, не бачить своєї відповідальності за формування тої самої “нової людини” та альтернативної радянської реальності.
Схоже, радянська (нова комуністична) людина тотально позбавлена можливості рефлексії минулого, а відповідно, й відчуття відповідальності.

А що ж з людьми, які не мали радянського досвіду?

Деякий час здавалося, що людство після WWII, нацизму та Голокосту щось про себе зрозуміло. Це власне було головним питанням – що не так з людиною, якщо вона на ТАКЕ здатна? Наразі дивлюся на Європу (і весь цивілізований світ) і бачу – ні, нічого не зрозуміло людство. Бо, якщо б зрозуміло, Буча, Маріуполь, Ізюм – не могли б відбутися. Навіть моя улюблена Ханна Арендт не зрозуміла.

“Мужність потрібна вже для того, щоб вийти за надійні стіни дому і вступити в публічний простір, – не тому, що на нас там чекають якісь особливі небезпеки, а тому, що ми потрапляємо в простір, де потреби життя не мають сили. Мужність звільняє людей від занепокоєння з приводу життя заради свободи миру. Мужність потрібна, тому що в політиці на кону стоїть світ, а не життя”, – написала Ханна Арендт і це означення політики доволі довго було для мене найбільш цінним.

Але війна все змінила. Я зрозуміла, що, власне, Ханна Арендт не вийшла за надійні стіни свого (західного) дому, щоб роздивитися, а що за публічний простір знаходиться за його межами. Тим самим, вона (як і ми всі) поставила світ перед небезпекою знищення, яку ми спостерігаємо прямо зараз.

Ханна Арендт була дуже розумною людиною і я все ще люблю її книжки. Але вона не жила в Радянському Союзі. Збоку радянський союз виглядав жахливо, але недостатньо катастрофічно у порівнянні з нацистською Німеччиною. Радянський Союз виглядав брехнею, а масова брехня це ж не так страшно як масове вбивство, правда?

Якщо б Ханна Арендт жила в радянському союзі, то вона б побачила, що це не брехня, а саме – масове зґвалтування. І не просто зґвалтування, а той випадок, коли жертва зґвалтування ще й вагітніє – це вагітність хлопчиками, які наразі насилують українських дітей, і вагітність дівчинками, які хлопчиків спонукають на ці злочини.

Тож, в кожної живої розумної людини є дуже термінове завдання. Цим завданням є ще одне (й мабуть не останнє) переосмислення ХХ сторіччя.

Ми маємо придивитися до радянської людини, в якої, за словами Станіслава Лема, “тотально ампутовано етику”. Він приводить у своєму листі випадок з розповіді про радянських солдат у Німеччині: “вони МУСИЛИ красти наручні годинники, і коли якийсь їхній малий бідачисько-солдафон не мав уже на це шансів серед німців у шпиталі, бо його попередники забрали все, що можна було забрати, він РОЗПЛАКАВСЯ з жалю і водночас вигукував, що коли негайно не дістане НАРУЧНОГО ГОДИННИКА, то застрелить трьох перших стрічних”****. Саме так, цьому солдафону було СОРОМНО не вкрасти годинника.

В тому ж листі Лем з жахом констатує, що радянські вояки все обсирали та всіх ґвалтували – “ґвалтували жінок після пологів, жінок після важких операцій, ґвалтували жінок, які лежали в калюжах крові, ґвалтували і срали”.

Абсолютно те ж саме робили (і продовжують робити) росіянські загарбники на окупованих територіях в Україні. І тим, і іншим СОРОМНО цього не робити. Це й є дуже специфічний комуністичний сором, де оте “ґвалтування, мордування і обсирання” є одним боком монети, а інший її бік – це совєтське пуританство, вікторіанство, “вітчизняність”, “патріотизм”, “комуністична моральність”.

Ми всі разом побудували дивний світ, в якому виключно злочинець має суб’єктність. Себто, ми нібито живемо в культурі провини. Маю зізнатися, я теж вважаю, що вивчати треба саме злочинця. Ну й почати з себе. Можливо, з розуміння того, людиною якої культури ти є. Якої з них двох? Яку з них ти культивуєш?

Культура – це те, що ти культивуєш, обробляєш, власне. Для того, щоб щось обробляти, це щось має тобі подобатися (бути твоєю подобою, подібним тобі). Через культивування (обробку) цього “щось” ти проявляєш себе, стаєш присутнім (видимим) для інших. Це ризиковано, тому люди ховаються за “чимось більшим, ніж вони самі”. Так виникають “великі культури” сорому, в яких людина є “маленькою”. І це практично гарантія тоталітаризму. Це знаємо на своєму досвіді ми, радянські люди, це знають на своєму досвіді німці.

Але наразі скидається на те, що німці обрали собі таки культуру сорому. Ця сучасна культура, звісно, безпосередньо не передбачає ґвалтування, мордування і обсирання, але дозволяє всьому цьому відбуватися, десь там – на марґінесі. В той час як самі німці (європейці, в принципі) можуть виокремити собі “кімнату для ігор”. Ангела Меркель, наприклад, нещодавно закликала міжнародну спільноту серйозно поставитися до заяв (погроз про використання ядерної зброї) путіна і не сприймати їх як “блеф”. Колишня канцлерка Німеччини наголосила, що це не прояв слабкості з боку Заходу, а можливість створити “простір для маневру” – Spielraum (кімната для ігор), німецькою. Захід грається у кімнаті, поки трішки на схід відбувається геноцид. Нічого нового, в принципі. Меркель, напевно, знає, що західно-німецькі ліві у свій час сприймали розділену Німеччину як необхідне історичне нагадування про злочини, що були скоєні в минулому. Себто, західно-німецькі ліві принесли в жертву східних німців, щоб звільнитися від сорому за Аушвіц.

Тут цікаво, що від сорому неможливо звільнитися. Для сорому спокути не існує. Людина культури сорому буде весь час шукати до чого притулитися, чий сором розділити. Наприклад, сучасні колаборанти – громадяни України, що вирішили співпрацювати з терористами-росіянцями притуляються до відомої їм (радянської) культури сорому.

Здається, саме культура сорому не дозволяє Німеччині бути лідером в демократичній Європі. Німеччина хоче виглядати головним винуватцем західної цивілізації, що якоюсь мірою гарантує деякий статус, але весь час програє (у кімнаті для ігор) балтійським, наприклад, країнам, які просто використовують свій негативний досвід колаборантів з СРСР. Якщо б Німеччина дійсно об’єдналася, вона б звернула увагу на свій схід та його досвід. Але вона не може, бо кого цікавить досвід жертви. Бути жертвою соромно.

Крім того, культура сорому легко перетворюється на культуру цинізму. Модна до війни емпатія теж видається мені цинічною, бо має на меті абстрактне співчуття, таке, що не загрожує комфорту, благим намірам чи уявленням про доброго себе. Невловимий зв’язок, який досі існує між німецьким суспільством та росіянцями – це якраз зв’язок цинізму як характерного прояву культури сорому. Якщо спробувати сказати по-іншому, це зв’язок жертв, які відчувають сродність у ганьбі, хоча нібито заслуговують на культуру перемоги (в мене для них погана новина – такої культури просто не існує).

Після Голокосту цивілізоване людство роз-чарувалося у модерні, прогресі, раціональності і, власне, у розумі. Людина почала хапатися за останнє, що в неї залишилося – за тіло. Все стало тілесним. Прийшов постмодернізм, з іронічністю, грайливістю і непевністю значень, із різними точками зору (саме значення “точки зору” при цьому кудись зникло), які треба поважати. Людина чомусь стала впевнена, що відмова від серйозності ставлення до світу врятує її від повторення “виробництва трупів”.

Виникли перформанс та сучасний танець, різні приємні практики роботи з тілом. Але що бачить людина, коли вона звертає увагу на тіло? Вона здебільшого бачить крихкість та вразливість. Крім того, вона знаходить інструмент для лікування своєї хворої душі. Себто, люди навчилися інструменталізувати тіло, так само, як до того вони індустріалізували розум. Людство розслабилося – й тілесно, й інтелектуально, й духовно. Інструменти та індустрії (креативні, звісно) подбають про світ краще за людство (сарказм).

Я багато років спостерігаю за власним тілом. Спочатку воно було балетним, потім його довго змушували позбутися тих напружень і це нібито вдалося. Потім я зустрілася з японським хореографом, який запропонував концепцію “якщо ваша голова втомилася, оживлюйте тіло духом”. Тоді все стало на свої місця. Проблема, власне, у протиставленні тіла та розуму, бо все вирішує дух. Не Дух Японії, як в японській культурі сорому. Не дух будь-якої схожої структури, а тільки і виключно ТВІЙ ВЛАСНИЙ ДУХ.

Увага до тіла парадоксально пов’язана з культурою сорому, бо саме з оголенням здебільшого асоціюється сором. Це відчуття втрати влади й ідентичності може повторюватися в багатьох різних формах викриття. Репутація і престиж підтримують, викриття і сором руйнують крихку соціальну конструкцію особистості. Крихкість є нестерпною для людини, у радянській культурі сорому її долають специфічною суспільною мораллю підкорення сильному. У цій моралі будь-який протест чи навіть мовчазна незгода є ганьбою, яка до того ж є небезпечною для життя (хоча на мій погляд, цей аргумент є вторинним). Саме звідси походить масова підтримка тероризму росіянцями та їхня співучасть у злочинах. Це їхній культурно-моральний, в першу чергу, вибір.

Як раз досвід існування у тоталітарному суспільстві мав би підказати, що є інший шлях для моралі. Бо таке існування (за моїм досвідом) само надає людині відчуття провини, а провина є ресурсом індивідуації. Гезіне Шван вважає, що “індивідуальна ідентичність і соціальна інтеграція не тільки не протистоять поняттю провини; навпаки, прийняття провини слугує їхньою необхідною умовою”. За допомогою такого типу моралі індивід вибудовує себе як автономну інстанцію, яка здатна – в цьому і полягає ідея універсальних цінностей – самостійно і за будь-яких обставин встановлювати для себе свої закони.

І тоді культура може ставати зброєю. Наприклад, тоді, коли ти відмовляєшся від того, що тобі подобається – робити театр та інше мистецтво, бо совість не дозволяє. Так, совість мала б підказати росіянцям не робити мистецтво з 2014 року, а не стогнати про закриття театрів і прочіх галерей в 2022-му. Власне, можна сказати навіть, що совість – це зброя. Особливо це помітно, звісно, в публічних персон, але, за наявності соціальних мереж, кожна людина є публічною персоною. Інтернет зробив з соціального – політичне. Якщо хтось цього не помітив, це його особиста провина. Технології тільки виглядають такими, що призначені робити твоє життя більш комфортним. В реальності, будь-який винахід (науковий, політичний чи мистецький) є викликом.

27 століть тому в Афінах жив політик та поет Солон. Він зробив винахід – прийняв рішення позбавляти громадянських прав осіб, які не проявили інтересу до громадського життя – тобто, звичайних нешкідливих обивателів. У 4 ст. до н.е. Плутарх пояснював цей закон Солона бажанням правителя, щоб кожен громадянин “зараз же встав на сторону партії, що захищає добре, праве діло, ділив з нею небезпеки, допомагав їй, а не чекав без усякого ризику, хто переможе”. Цей виклик людство так і не прийняло.

Наразі ми можемо сказати навіть більше: кожен, хто не робить вибір, не поділяє небезпеки свого вибору, не несе відповідальності за свій (не)вибір, стає схожим на нелюдського росіянця – нову комуністичну людину.

Масові поховання в Бучі чи Ізюмі, тіла зі слідами тортур, тіла зі зв’язанними руками та з мотузкою на шиї – наочно підтверджують розлюдненість нової комуністичної (радянської) людини.

Хто міг її розлюднити, крім неї самої? Багато хто говорить, що це зробив/робить “режим”. Але хто влаштував цей режим? ВСЕ, що зроблено, зроблено КИМОСЬ. Сьогодні (як і завжди) радянська людина самовиправдовується через синдром жертви. Цей механізм базується на виразному протиставленні політичного режиму та народу. Режим є злочинним, народ є його жертвою. Так само, як й у випадку післявоєнного німецького суспільства, частина сучасного російського посилається на брехливість та насильницький характер режиму. Нікому не спадає на думку, що саме це протиставлення режиму та його жертви – народу і є головним винаходом режиму.

Чи можливо в ситуації розлюдненої людини говорити про культуру?

Думаю, що можна говорити виключно про імітацію культури. І ця імітація дуже легко спадає з озвірілих окупантів. Ми спостерігаємо наразі на їхньому прикладі чесний образ радянської людини. Але ця імітація так само легко продовжує існувати з “хороший русский” в Європі. В цьому випадку ми бачимо нечесний образ радянської людини, яка прикидається культурною. Можливо, це небезпечніше. Культуру сорому, в принципі, дуже легко імітувати, ти просто існуєш в манері людей, що тебе оточують. Манера, тим часом – така собі “тонка плівонька культури” (за словами, режисера Лозниці), яка звісно не витримує екзистенційних викликів війни. Вам не здається, що “плівонька” в принципі поняття візуальне?

За Ассман, культура сорому користується візуальними метафорами, культура провини – метафорами аудіальними. Совість передбачає існування внутрішньої розмови, а значить й мови, яка здатна артикулювати внутрішні конфлікти і душевні стани. Нещодавно мій друг і колега Олександр Лебедєв назвав українсько-російську війну “мовною війною”. Наразі я відчуваю це так: наша війна проти терористичної держави рф – це війна за мову, якою може говорити совість (про це сказав Михайло Зятін тут), причому – говорити публічно.

Чи не тому європейці реагують тільки на картинки з Бучі, і реагують так недовго, бо теж надають перевагу культурі сорому? Хоча можливо, вони залишають цю культуру для недорозвинених нас? І від нас немає більше чого очікувати, крім зображень руйнувань та жертв?
Або може, в нас немає власного голосу, що міг би бути почутим?

Повернемося до мене. Чи є в мене власний голос?

Нещодавно з’явилася новина, що серед завербованих для участі у війні проти України російських в’язнів виявився маньяк-канібал.

“Канібалізм”, в принципі, мені видається досить характерною рисою комуністичного суспільства.

Журнал “Каторга і ссилка”, що видававсь у москві в 1921 – 1935 задля героїзації більшовиків, які потерпали від царського режиму, розповідав про роки, які вони провели в ув’язненні. Головною легендою тієї більшовицької каторги була історія про те, як тікали з Сибіру майбутні члени політбюро ЦК компартії Йосип Сталін та Серго Орджонікідзе – нібито вони взяли разом із собою третього ув’язненого, якого потім успішно з’їли дорогою. Ідеальна спільнота культури сорому: два канібали і той, кого можна з’їсти. Тому, кого з’їли, вже не соромно. Ті, хто їв, соромом пов’язані і мають створювати суспільство, в якому не їсти людей – соромно.

————
В 1984 до Афганістану почали відправляти студентів ВНЗ з військовою кафедрою. Пам’ятаю, один з таких студентів сказав на прощання: “так, ми – м’ясо, але ви теж, вас просто їдять повільніше.” Потім, як на роботу, десь раз на тиждень/два ми ходили на похорон чергового груза200. Після йшли бухати і пили “за тих кого доїли”. Себто, ми просто погоджувалися, що живемо в країні, де їдять людей.

Чи мені соромно за це? Ні. Я відчуваю за це (і за багато інших речей) провину. Я є людиною культури провини, яка, на мій погляд, зобов’язана перемогти культуру сорому.
Інакше війна ніколи не закінчиться.
Бо (не)братськими народи робить не міфічна слов’янська етнічність, а культура, вірніше вибір – між культурою сорому та культурою провини.

Саме таким чином я з’ясувала для себе, що я є людиною культури провини, через канібалізм. І це надає мені власного голосу.

Звісно, уважний читач може побачити тут парадокс, бо нібито культура провини “атомізує” суспільство, а культура сорому його “об’єднує”. Але насправді парадоксу немає, але є небезпека. Культура провини є політичною. Політика неможлива без публічності, а публічність завжди є ризиком, який культура сорому хоче зняти. Коли ви знімаєте ризик, ви відмовляєтеся від політики і отримуєте нескінченну внутрішньопартійну дискусію, у якій неодмінно перемагає ЧК. І тоді знову отримаєте культуру сорому, але який би сором ми не відчували, це буде комуністичний сором.

І наостанок, без відповідальності за минуле, майбутнє все одне бути жахливим, без різниці, які про нього очікування – жах нічим не відрізняється від мрії.

* Аляйда Асман “Забуття історії – одержимість історією”
** Карл Ясперс “Питання про винність”
*** “росіянці” – слово, що означає громадянство, на відміну від “росіяни” в сенсі етнічності.
**** https://zbruc.eu/node/53183