Рені

Пусть имена цветущих городов
Ласкают слух значительностью бренной.
Не город Рим живет среди веков,
А место человека во вселенной!

Им овладеть пытаются цари,
Священники оправдывают войны,
И без него презрения достойны,
Как жалкий сор, дома и алтари.

Осип Емільович Мандельштам, 1914

Вступ

Переходу Росії від обмеженої війни на сході і півдні України до широкомасштабного вторгнення передувала промова Президента України Володимира Зеленського на 58-й Мюнхенській конференції з питань безпеки, де він нагадав про наслідки неспротиву тоталітарним режимам напередодні Другої світової війни.

Наскільки б не було незвично чути про історичну відповідальність від цієї невпевненої, охочої всім подобатись людини, мене, більш за все, тоді здивувала апеляція у цій промові до геометричних понять. Наприклад:

“Україна хоче миру. Європа хоче миру. Світ каже, що не хоче воювати, а Росія – що не хоче нападати. Хтось із нас бреше. Це ще не аксіома, але вже не гіпотеза”.

Виступ Президента України на 58-й Мюнхенській конференції з питань безпеки

Хай це виглядає підозріло схожим на риторичний прийом, мене не покидає думка про напис над входом до Академії Платона: “Не геометр, та не ввійде”. Чи не означає це, що європейська людина, яка настільки охоплена страхом перед ядерним шантажем Росії, що втрачає здатність думати, відчувати та захищатись, має спочатку повернутись до геометрії, а тільки потім, звільнившись від, так званих, “геополітичних міркувань”, знову зможе любити істину?

Але чи є в нас така геометрія?

Сучасна математика заснована на аксиомах (цінностях) і, на відміну від Евкліда, втратила розрізнення між тим, що є визначеним (ὅρος), тим, що вимагає для себе мислення (αἴτήματα), і поняттями спільного глузду (κοιναὶ ἔννοιαι).

Наприклад, коло, трикутник, пряма мають бути побачені. Ми їх визначаємо (зусиллям виявлення знаку) в проведених на піску натяках. У свою чергу, нескінченну математичну індукцію ми вимагаємо, щоб думати про ряд “природних” чисел.

Як тільки ми цього вимагаємо, коли ми цей ряд утворюємо, то ми також відповідаємо за все, що може бути створено за його допомогою, за саму його присутність у мисленні будь-якої людини. За ідею нескінченного прогресу людства, за світле майбутнє, за необмежені можливості людського розуму, від імені яких стільки людей було понівечено, вбито, залишено на межі існування або позбавлено людськості.

Нерозрізнення якості зусиль, яких потребує геометрія, заважає думати логічно за межами сучасно-математичного, тобто вже схематизованого, кола речей.

Відсутність звички визначатись і вимагати на початку логічного міркування для мене невід’ємна від втрати здатності вимагати політично, бо унеможливлює судження, яке є вимогою до спільного глузду.

Без цієї вимоги до спільного глузду не може бути ані закону, ані політики.

Без довіри до власного погляду людині залишаються лише нескінченні зовнішні точки зору (той стан, який зараз прийнято називати пост-правдою).

Стан мислення, яке нездатне дивитись та вимагати, я, вслід за Гайдеґґером, називаю мисленням в цінностях. Це мислення, яке завжди шукає обґрунтування, а, знайшовши його, зупиняється. Тобто це мислення економії мислення.

Той, хто економить мислення, економить його, перш за все, на власних вчинках.

Так звані “європейські цінності” безсилі. Тому, хто в них мислить, не вистачить ніякої груди трупів, щоб побачити зло, і ніяка загроза його правам не змусить таку людину вимагати засудження злочинів, скоєних проти цих прав.

Говорити, що українці зараз б’ються за “європейські цінності”, а, наприклад, афганці, які здались Талібану без суттєвого спротиву, відмовились це робити, не має ніякого сенсу.

За що б’ються українці? Мислення у “європейських цінностях” може тільки недолуго витріщатися на це питання. Може розмальовувати Бранденбурзькі ворота у колір нашого прапору, співати українські пісні на радіо, зосередитись на мільйонах біженців, не звертаючи уваги на те, що робить цих людей біженцями, або на те, наскільки (на прикладі війни у Сирії) є небезпечною навіть менша кількість біженців для європейських демократій і як легко було Росії скористатися цією слабкістю, щоб провести у європейські парламенти націонал-популістів і крайніх лівих, які просували її інтереси.

Чи можу я сказати, що в мене є геометрія, з якої мусить починатись філософське й політичне життя? Ні. Наступа теорема є лише вигляданням з окопу на філософське поле, де кожна людина має знайти своє місце. Чи вистачить мені допитливості, щоб жити відповідно до цієї думки? Мені невідомо. Але це надзвичайно цікаве питання.

1.

Вірно, що європейський колоніалізм та імперіалізм були передумовою тоталітарних режимів. Вірно також, що, без налагодженого в Європі механізму панування, відстала Російська Імперія була б не здатна здійснити внутрішню колонізацію і перетворитись на “тюрму народів”, яка, в свою чергу, стала зразком для сталінського націонал-соціалізму. Тобто того, що у Радянському Союзі проходило під назвою “дружби народів”.

Вірно і те, що перші радянські концтабори, які з’явились за п’ятнадцять років до нацистських, мали певні історичні аналоги за часів англо-бурської війни, а механізм розтління людини, внутрішня ієрархія концтаборів, завдячує ще колоніальній работоргівлі, коли одні раби допомагали конвоювати інших в обмін на майже необмежене насильство над останніми.

Без розуміння того, що тоталітарний концтабір відрізняється від звичайних проявів військової й цивільної жорстокості, мислення про міру відповідальності за тоталітарне безплідне. Тоталітарний концтабір — це те, що розповсюджує рабський стан існування на все суспільство, а не зберігає його в окремій зоні безправ’я. Ціллю англійського концтабору були бури, а ціллю радянського — всі люди, всі класи, а згодом, особливо за часів пізнього Сталіна, й всі народи.

Так звана, постколоніальна критика ніби зупиняється на межі уяви про тоталітарне і зосереджується на простому й зрозумілому злі підкорення, панування, привілеїв та економічної нерівності. Будучи нездатною (або свідомо відмовляючись) уявити стан тоталітарної людини і загрозу, яку ця людина несе всьому людству, така критика схематизує зло, яке критикує.

Справа не тільки в тому, що існує більше зло (про зло, що є  більшим за тоталітаризм зразка ХХ сторіччя йдеться нижче), а в тому, що ця критика ставиться до колоніального та імперського зла абсолютно. Тобто ніщо в цьому мисленні не заважає вітати будь-яку альтернативу тому, що воно розуміє під колоніалізмом. Це може бути і Путін, і Саддам Хусейн, і релігійні екстремісти, і просто дуже розгублені люди будь-якої ідентичності, коли сам цей ярлик приймається за альтернативу.

Одним із симптомів такого паралічу уяви є норма, згідно з якою не можна порівнювати злочини тоталітарних режимів. Цей погляд, який просуває Росія, яка слідом за СРСР позиціонує себе як головного та найбільш постраждалого переможця над нацизмом, є також дуже зручним для обережної німецької денацифікації, яка зупиняється там, де починається співпраця між Радянським Союзом та Нацистською Німеччиною, і відмовляється бачити як прямі взаємні запозичення між цими режимами (Гітлер обожнював ВЧК/ГПУ і дуже заздрив Сталіну у всьому, що стосувалось позасудових розправ), так і пряме наслідування пізнім сталінізмом нацистської повістки у формі радянського націонал-соціалізму (”дружби народів”).

Виходить так, ніби, якщо перестати думати про природу нацизму та його наслідки, якщо оголосити його зло довершеним і незрівнянним, боротись виключно з його атрибутами або з тими його чинниками, з якими боротися зручно, то це має якимось чином вберегти нас від наступної тоталітарної катастрофи. Ступінь цинізму та наївності цієї точки зору я пропоную оцінити читачу самостійно.

2.

Іншою стороною схематизації зла є одержимість жертвою, зосередженість на біженцях, потерпілих, замучених. Про те, що, наприклад, громадянська війна в Сирії була б неможлива без, з одного боку, небажання певних людей бути рабами режиму, небажання настільки сильного, що вони готові через це вбивати і вмирати, а з іншого, бажання інших людей втекти від цієї боротьби за свої права, постколоніальне мислення думати не здатне. Саме тому, воно не здатне інтегрувати у європейське суспільство тих біженців, хто так чи інакше чинив опір рабству, але програв. Щодо вимог до тих, хто і не намагався чинити опір, то це для постколоніального мислення щось взагалі неосяжне.

Що заважає такому мисленню вважати росіян такими ж самими жертвами російських воєнних злочинів? Жертва — це надзвичайно зручна істота, яку легко вкласти в будь-яку схему та застосувати. Жертва не вимагає відповідальності, бо сама за себе не відповідає. Вона лише має незадоволені потреби, її права — це скоріш права безголосої істоти. І чим більше людина бажає рабства, тим легше з неї зробити жертву.

І взагалі, чому б українцям не припинити чинити опір? Вони одразу стануть близькими серцю жертвами імперіалізму. А щоб очистити совість, можна буде сказати щось незрозуміле про участь США в провокації цієї війни. Та й біженців було б набагато менше, бо Росія, як відомо, добре слідкує за тим, щоб її раби не розбігались.

Я пишу про це ще й тому, що ця думка, що ми, українці, — найдовершеніші жертви, довгий час визначала ставлення українського суспільства до цієї війни і власної історії.

3.

Що може бути незрівнянно гіршим за Голокост? Це Голокост, з якого не зроблено висновків. Схематизований, абсолютизований Голокост, який знову й знову викопує прах замучених людей, щоб сховати за ним свою етичну й філософську неспроможність.

Одна з причин, чому Європа не здатна думати про палестино-ізраїльський конфлікт поза рамками миролюбства, яке ні до чого не зобов’язує, — це нерозуміння того, що сучасний Ізраїль є висновком з Голокосту. Нездатність робити власні висновки призводить до того, що ізраїльтянам просто немає з ким розмовляти про ті висновки, які вони зробили самі. Чи все добре із цими висновками, чи діє Ізраїль відповідно до них?

Можна сказати, що в Європи, і особливо в Німеччини, немає із нащадками тих, хто вижив у Голокості, нічого спільного, бо останнє полягає, перш за все, у взаємних вимогах щодо висновків із власної історії. Що робити тому, хто, як мої ізраїльські друзі, вважає, що Ізраїль недостатньо відрефлексував масове знищення євреїв у ХХ сторіччі, якщо перед ними залізобетонна стіна з гасел на кшталт “ніколи знову”? Що саме знову? Якщо злочини Радянського Союзу (у тому числі проти євреїв) не можна порівнювати із нацизмом, то про яке неповторення взагалі йдеться? Хіба що про неповернення атрибутики.

Здається, що в наші часи саме поняття відповідальності настільки відсутнє у свідомості людей, що навіть просто відповісти на заклик: “що ти бачиш?” (не думаєш навіть) стає непосильною працею. Коли нащадки тих, хто вижив в Голокості, кажуть, що те, що зараз відбувається в оточеному Маріуполі, або що намір Росіян підпалити рудий радіоактивний ліс навколо Чорнобильської АЕС — це і є Шоа, а німецькі культурні іституції продовжують протистояти “паттернам нацизму” та закликати українських і російських митців до участі у круглих столах. Звісно, щоб ніколи знову.

Показова боротьба з атрибутами нацизму призвела до того, що натхненник і спадкоємець Нацистської Німеччини, Радянський Союз, дотепер сприймається як рятівник від “фашизму”. Може варто запитати себе, чому стільки центральноєвропейських народів безпорадно підкорялися владі СРСР, співпрацювали із спецслужбами, знищували свободну думку та її матеріальну опору, власність? Чи не тому, що нацисти вже добре попрацювали над місцевим неспротивом тоталітарному злу? Чи не тому, що нацистське вже мало в собі паростки радянського?

Радянський Союз та його європейські союзники-інтелектуали настільки вдало змогли паралізувати думання про нацизм, що, коли СРСР припинив існування, вже ніхто серйозно не намагався думати про десовєтизацію того, що від нього залишилось. Якщо цій порожнечі на сході Європи і приділялась увага, то виключно у русі пізньорадянського незадоволення економічним положенням, яке зручно накладається на ідею кінця історії. Росії, Україні і Білорусі допомагали будувати “ліберальну” економіку так, ніби “вільний” ринок заважав Нацистській Німеччині скоювати злочини проти людства. Об’єднання Німеччині також проводилось під знаком економічних реформ зубожілого НДР.

Як казав один мій (до речі, український) випадковий співрозмовник: “Які ж ми радянські люди, якщо в нас стільки красивих барів?”

4.

Чому європейська думка робить катастрофічну зупинку там, де вона має думати про тоталітарне? Чому вона залишила Арендт, Леві, Шаламова на периферії свого політичного мислення? Для цього треба уважно роздивитись ту складність, яка постає перед усіма, хто думає про радянське.

Якщо нацизм намагався зробити з кожної людини співучасника своїх злочинів, то радянський націонал-соціалізм та його пізніші постсталінські прояви надавали можливість підкореним народам зняти з себе будь-яку відповідальність. Кожна хвиля сталінських репресій закінчувалась, якщо не публічною, то помітною для жителів СРСР розправою над його виконавцями. Нацизм теж певний час приховував свої злочини, але Гітлеру ніколи не спадало на думку знищити очільників СС, а з ними й останню надію тих, проти кого скоєно злочин, — засудження їхніх катів.

Головним успіхом цього розтління правосуддя став Нюрнберзький процес. Те, що до суду над злочинцями проти людства були залучені такі самі злочинці (майстри показових розправ Руденко й Вишинський), означало, що, хоча деякі з головних організаторів нацистських злочинів і були покарані, сам по собі нацизм уникнув засудження.

Мета суду — це окреслення зла і відновлення довіри між людьми, завдяки якій існує правове суспільство. Коли зло неокреслене, ми всі автоматично стаємо підозрюваними. Неправосуддя робить людей заручниками базової потреби в довірі і перетворює останню на добродушність. Якщо злочинця не можна покарати, його починають задобрювати. Ті, хто захищав Нюрнберзький процес від перегляду, дозволили СРСР відтворити власну версію націонал-соціалізму, закріплюючи свої надбання з масового знищення народів шляхом штучного голоду і депортацій.

Коли після смерті Сталіна залякані партійні керівники почали боротись із “культом особистості”, вони просто повторювали шляхи сталінської думки щодо емансипації злочину. Варто нагадати, що певний час радянські газети навіть не писали про те, з культом якої саме особистості йде боротьба.

Так звані, радянська “боротьба за мир у всьому світі” та нескінченне святкування перемоги над нацизмом створювали для радянської людини ту блискучу темряву, у якій вона могла сховати всю свою безвідповідальність за власне мислення і власні вчинки.

Радянська інтелігенція, яка, на жаль, досі сприймається як демократичний рух у середині СРСР, у відповідь на Великий терор вигадала, мабуть, ще більш непроникну модель безвідповідальності — “внутрішню свободу”. Що це таке з точки зору здорового глузду, уявити надзвичайно важко. Якщо для нетоталітарної людини неможливість висловлювати те, що вона думає, є прокляттям, болісним і сповненим сорому станом існування, то радянський інтелігент буде скоріш вихвалятись розкішшю свого внутрішнього світу або культурною глибиною кухонних розмов, до яких владі не має ніякого діла, бо ніщо з цього не вплине на вчинки цієї людини. І чим більш безґрунтовним і фантастичним буде зміст цього “внутрішнього світу”, тим більш зухвалою буде людина, бо ніяка совість, ніяке власне відчуття не змусить її діяти відповідно до цих фантазій.

Найбільш симптоматичним для пізньорадянського тоталітаризму є не канон соцреалізму і боротьба із непідцензурним мистецтвом, а радянська фантастика, де освічений чекіст б’ється за світле майбутнє класово несвідомих інопланетян, або замріяні розмови про Кнорозова та розшифровані ним письмена майя, про які жоден із співрозмовників не має жодного уявлення.

Окремо серед фантазій радянського інтелектуала слід зазначити математику. Тут не йдеться ані про глибоке дослідження, ані про філософську думку щодо основ цієї області духа. Також радянська людина не навчалася в математиці смаку до логічного мислення. Скоріш, йдеться про обмежені математичні галузі: переважно статистику і аналіз, які викладали радянським інженерам, щоб навчити їх створювати жалюгідні копії західних винаходів, які викрадала радянська економічна і воєнна розвідка. Така “освіта” має бути в певному сенсі абстрактною, бо ніколи не знаєш, шо доведеться красти. Не дивно, що радянські професійні плагіатори ставились зверхньо до західних інженерів як занадто вузько кваліфікованих. Їм важко було зрозуміти, що винахідник існує між двома зацікавленостями: речами і людьми. Це і є його головною компетенцією (окрім, звісно, хитрості), спеціальні знання потрібні саме там, де знаходиться предмет його цікавості. На жаль, я часто чув ту ж саму думку про переваги радянської освіти від західних лівих. Математика також була своєрідним притулком послідовності серед ірраціональних віянь радянської ідеології. В її абстрактному світі все здавалось настільки впорядкованим, що навчена їй людина сама собі здавалась порядною.

Здатність відтворити будь-який вкрадений пристрій перепліталась із офіційним радянським міфом про нескінченні можливості людського розуму й людської праці. Маючи все своє населення у якості рабів, СРСР надавав окремим його представникам відчуття причетності до підкорення природи. Втім, менш вибагливі теж могли позловтішатися, як це зараз роблять російські пропагандисти, тим, що їхня країна здатна перетворити людську цивілізацію на радіоактивний попіл.

Можна тільки співчувати людині, яка, маючи певні інтелектуальні потреби, обмежена підконтрольним радянській владі надзвичайно вузьким, купованим і беззубим корпусом текстів. Тим не менш, форми, які прийняло інтелектуальне самознищення цієї людини, були винайдені нею самою.

5.

Натхненність у співпраці над самоусуненням від політики та історії, яка є характерною рисою радянських інтелектуалів, паралізує уяву. Але ще більше ускладнює думку про радянське те, що останнє — це тоталітаризм, який досяг своєї мети.

Яким би жахливим не був для нас німецький нацизм, його організаційні форми було зруйновано. Врешті решт, наслідок нацизму — це не тільки мільйони замучених і вбитих ним людей, а й його поразка, висновки, які з нього зробила європейська політична думка, існування Ізраїлю, зникнення антисемітизму як рушійної сили європейської політики і, хоч і обмежений, але часом дієвий набір підходів щодо вирішення міжнаціональних конфліктів та боротьби з ксенофобією та расизмом. Яким би вразливим не був світ, побудований сучасною рефлексією нацизму, ми все-таки маємо відчуття, що нацизм — це зло, яке, хай тимчасово, але було позбавлено влади над людством.

Щоб зрозуміти, чому Радянський Союз переміг, треба згадати, в чому полягала ціль його тоталітарного проекту.

Варто відкинути пропагандистську оптику та перебороти відразу, як перше, що дивує в післясталінському СРСР, — це те, наскільки мало треба було репресій, щоб тримати його населення у рабському стані. Що це за люди, яких вже майже не треба залякувати, щоб вони відмовились від власних думок, власності, прагнень, довіри, здорового глузду?

Чи був такий стан людини просто зручним механізмом панування або це власне і було ціллю радянського проекту? Якщо перше, то чому з самого початку цього проекту було проголошено про створення нової людини, чому СРСР, змінюючи обличчя, ніколи не відмовлявся від цієї мети? Якщо останнє, то що саме мало робити людину радянською?

Результати паталогоанатомії нацизму і новий підйом расизму (в якому із задоволенням бере участь Росія) створюють хибне враження, що “радянська людина” — це щось на кшталт раси. Дійсно, деякі неуважні і старомодні противники СРСР та сучасної Росії схильні біологізувати радянську людину. Нібито була виведена якась нова порода, підвид, людина розумна, але безсовісна.

Не менш оманливим є погляд на радянське як на виключно тоталітарне суспільство. Вірно, що останнє є таким станом розтління, коли все, що робить людина, стає злочинним. Але це також означає, що існує певна надія, що людину можна усунути з цього суспільства, що вона може потрапити в умови, де, спустошена своїми злочинами, все ж таки буде здатна творити добро. Те, що я бачу, не залишає мені цієї надії.

Радянська людина не є ані расою, ані етносом, ані нацією в звичайному розумінні, ані пошкодженням біологічної природи людини, ані продуктом тоталітарного суспільства у соціологічному сенсі. Радянський тоталітарний винахід полягає в невідворотньому усуненні місця людини з всесвіту.

Головна якість радянської людини — це її відсутність. Це, перш за все, непомітна істота, яка ховається від спостереження. Це той, хто тікає або лізе в бійку, будучи побаченим чи випадково сфотографованим. Якщо цю людину зловити поглядом, вона спробує здаватись загадковою, неприродньо красивою, відлякуюче загрозливою або не пронизливо жалюгідною. Це людина, яка ніколи не може дати (навіть собі) відповідь на питання, що вона власне робить, думає, відчуває. Людина, яка може бути налаштована на будь-який злочин, але не має настрою.

Це — поетичний рядок Інтернаціоналу, який став реальністю: ніщо. Розповсюджене, але все одно ніяке.

6.

Що робить відсутня людина? Зараз, коли я пишу це в Києві, щодо якого Росія вирішує, як їй зручніше зробити це місце непридатним для людського існування в наступні кілька сторіч — підпалити радіоактивні ліси чи підірвати сховище радіоактивних відходів — відповідь здається одночасно жахливою та очевидною. Ця людина, сучасною мовою, створює екологічну катастрофу.

Відсутня людина виробляє зло, яке може існувати без носіїв.

7.

Жертовність замість існування в історії не була вигадана українцями, але, здається, саме ми надали їй закінчену форму. Що таке український історичний наратив двадцятого сторіччя? Це історичне неіснування в незручні моменти.

Так само, як радянській інтелігент жив у фантастичному внутрішньому світі, українець одночасно перебуває у двох історичних послідовностях.

Перша — це історія спротиву і державних утворень: Запорізька Січ, Українська Народна Республіка 1918-1920 років, національний рух ОУН/ОУНР на Західній Україні 30-40 років двадцятого сторіччя, довготривалі протести із захопленням ключових площ і будівель (Майдани).

Друга є хронікою історичної порожнечі на місці сучасної України: українські погроми, Голодомор, розстріл української інтелігенції, депортація західних українців у Центральну Азію, масове знищення євреїв у Бабиному Яру, Голокост та співучасть в ньому українців, публічна підтримка українськими діячами культури розправ над своїми колегами.

У такому погляді Україна призупиняє історичне існування в той самий момент, коли з поля зору зникає державне утворення або рух, що має це слово у своїй назві (або в своїй спільній уяві). Варто запитати: де були українські містяни під час Голодомору або українські солдати під час масових зґвалтувань німецьких жінок наприкінці Другої світової війни — як українське миттєво перевтілюється на радянське.

Виглядає так, ніби українці лише підглядають в історію, але не наважуються увійти в неї. Чим більше вони дивляться на злочини, що були скоєні від їхнього імені або з їх мовчазної згоди, тим примарнішим стає їхнє існування.

Що це за темниця совісті, в яку відступають українці кожного разу, коли вони зустрічаються з незручними питаннями про себе? Куди ми забираємо із собою привиди народів, які жили на нашій землі і яким пощастило ще менше — українських євреїв, кримських татар, понтійських греків? Що власне дає нам право на цю землю, якщо ми відмовляємося від відповідальності за зло, яке було на ній скоєне?

В сучасній українській культурі відсутня область, без якої важко уявити культуру європейської країни. В Україні немає театру. Наука, сучасне мистецтво, кіно, література — всі ці складові, незалежно від їх розвиненості, присутні, а на місці театру — порожнеча. Те, що в Україні називають театром, — це скоріш видовище. До тих, хто туди приходить, ставляться як до невибагливої істоти, якій треба зробити приємно, яка потребує розваги або відчуття причетності до чогось “високого”, “сучасного” або “складного”.

Якщо не існує уяви про місце, куди людина приходила для того, щоб уважно дивитись, тоді стає неможливим вимагати спостереження. Можна вигукнути: “тривога!” Але немає кому сказати: дивись, пам’ятай.

Чи можлива політика без театру в його європейському розумінні? В мене немає відповіді на це питання. Політика неможлива без глядача, тобто того, хто діє власним поглядом, того, від кого можна вимагати свідчення.

Те, чому українці не були повністю долучені до радянського тоталітарного проекту, потребує окремого дослідження. Я зупинюсь лише на трьох аспектах цього питання.

По-перше, частина українців була окупована СРСР вже після Голодомору і Великого Терору. Післявоєнні репресії були спрямовані переважно на підтримання заляканості того населення, яке вже було виховано попереднім терором, і їх виявилось недостатньо, щоб остаточно інтеґрувати західних українців в радянське суспільство.

По-друге, те, що у радянській пропаганді український націоналіст вважався чи не головним нацистським колаборантом (насправді, він мало чим відрізнявся від будь-якого центральноєвропейського націоналіста того часу), зберігало в свідомості українців уявлення про спротив навіть тоді, коли справжнього спротиву вже не існувало.

По-третє, мала місце певна підвішеність радянського націонал-соціалізму після смерті Сталіна. Замість того, щоб зробити всі народи СРСР однаково злочинними, Радянській Союз залишив росіянам їхню “велику російську культуру” і статус головного раба (капо) в країні-концтаборі. Коли Путін наполягає на тому, що росіяни й українці — один народ, окупований міфічними “фашистами”, він ймовірно намагається довести проект “дружби народів” до логічного завершення. Все те, що Росія робила останні вісім років на окупованих територіях України, схоже хіба що на прискорену програму із засвоєння рабства.

Так чи інакше, українці мали здатність дивитись на радянське, відчувати шепіт спільного глузду, який казав: перед ними — зло, яке не залишає людині жодної можливості для гідного життя. Зверхнє ставлення до українців з боку росіян як до занадто приземлених безкультурних істот пов’язано, на мою думку, перш за все з тим, що українці недостатньо рішуче були готові зануритись у замріяний внутрішній світ радянського інтелігента. Саме те, що їхнє існування мало певну якість, робило їх нерозвиненими з точки зору імперської культури СРСР. Небажання бути допитливими до цієї якості є причиною їхньої непомітності для вільного світу. Зрештою, українці не такі винахідливі людожери, як наші східні сусіди.

Маючи здатність бути якимись, а не якою завгодно фантастичною істотою, тобто зберігаючи в собі добро, українці відмовились визнавати своє тоталітарне розтління. Винахід радянських українців задля співіснування з тим, з чим людина не має співіснувати, — це знищення глядача.

Підміна глядача жертвою, тобто реактивною недопитливою істотою, яка свідчить виключно від імені зла, і є, на мою думку, тим внеском у скарбницю тоталітарних надбань ХХ сторіччя, за який українці отримали почесний серп на гербі Радянського Союзу.

8.

Що ми маємо на увазі, коли кажемо: тоталітарна людина не здатна відрізнити добро від зла? Будь-яка людина має певну уяву про те, що їй приємно і що є для неї нестерпним. Якщо під добром розуміти щось хороше, а під злом щось погане, тоді навіть одноклітинний організм буде етичною істотою.

Відрізняти добро від зла — це відчувати, наскільки добро є вимогливим до мене самого. Зло не вимагає від людини нічого, навіть її біологічного існування. Воно надто зайняте остаточним вирішенням питань. По-справжньому вимогливим є тільки добро. Відповідальність — це виклик добра, яке воно робить з місця допитливості, тобто там, де людина розвернута до питань, де вона допитлива.

Тут треба зазначити принципову для цієї розмови різницю між провиною та відповідальністю. Якщо перша пов’язана із спрямованим у майбутнє прагненням повернутись до людського суспільства (або, у разі звинувачення, у збереженні суспільного), то остання є тим, що спрямовано завжди на мене і ставить під питання не стільки мою причетнісь до роду людського, а те, чим є я и чим є людське через мою до нього причетність. Колективна відповідальність, якої так бояться безпорадні співучасники диктаторських режимів, в цьому сенсі дійсно неможлива, бо на відміну від провини має справу з тим, що вже не треба узагальнювати. Як я можу узагальнити питання, спрямоване безпосередньо мені самому? Як я можу уникнути того, без чого я залишаюсь лише абстрактним носієм ознак, а не прикладом, через який те, до чого я причетний (рід, професія, нація, людство), набуває існування? Чи можу я перекласти на іншу людину розрізнення добра і зла? Відповідальність (за це розрізнення) — є відчуттям, яке власне і відокремлює людину. Не тільки від тварини, а й від колективу, родини, етносу, ідентичності. Заклик до відповідальності — це заклик до повернення до відчуттів.

Що таке історичне існування? Це відповідальність за добро, яке було мені відкрито. Особливість історичного часу в тому, що будь-яке добро питає про всю історію.

Як існування правового суспільства вимагає від нас судити лише згідно з тим законом, який діяв на момент вчинку, тобто визначеної послідовності часу, так історичне існування потребує від людини відповідати не тільки за те, що було скоєно нею самою, а і всіма, в кому вона себе впізнає, згідно тим питанням, до яких розгорнута її думка.

Існування в історії не є наративом. Наративи дійсно бувають різними: люди входять в історію з різним досвідом добра і різним відчуттям власної подоби (тобто того, в чому вони себе впізнають). Історія як така — це щось неподільне, ми живемо в ній окремо й ніколи частково. Розмова необхідна для історичного існування тому, що саме у мові дія може постати у всіх часах свого дієслова. Зміна граматичного часу є умовою допитливості до вчинків тих, іменем кого я успадкував своє місце у всесвіті.

Жорсткість логіки походить від безжальної вимогливості добра.

9.

Історична непевність і відсутність цікавості до себе утворили специфічну форму політичного існування українського суспільства — мобілізаційну демократію.

Кожні 8-10 років українці виходять з непомітності і здивовано розглядають один одного на головних площах своїх міст. В цей момент з’ясовується, що в Україні є щось, гідне назви громадянського суспільства. В цей момент воно здається дивом. Це нагадує несподіване звільнення з концтабору. Звісно, знаходиться той, хто є більш рішучим, але на яких засадах він діє, що за принципи він відстоює, ані нам, ані йому самому залишається невідомим. Варто нагадати, що одним з гасел останнього майдану було “люди, ви дивовижні”. Але, як тільки усунена безпосередня небезпека потрапляння в радянське, Україна зупиняється у стані пригальмованого самозахоплення.

Пригадую, з якою гордістю заявляли росіянам, що, на відміну від них, українці здатні протистояти авторитаризму! Ніби бажання не бути рабом не є чимось природним для притомної людини. Зараз навіть смішно згадувати наївність, з якою ми вважали, що Росія — це звичайна деспотія з постімперським синдромом і “пострадянськими” ускладненнями, що там теж є місце диву політики.

Після останнього майдану, “Революції гідності”, не відбулось публічної розмови про те, що, власне, є гідністю, що таке гідне життя, яким його собі уявляють різні українці і які засади мають бути створені для того, щоб громадяни могли гідно жити на свій власний розсуд. Нам чомусь здавалось, що треба бути хорошими людьми, а політика якось сама себе зробить.

Коли я вперше прийшов на зібрання щодо підтримки угоди про асоціацію України і Євросоюзу, з жорстокого розгону якого почався саме майдан і масові протести, я почув одну лекторку. Вечір, людей навколо майже не було, вона захоплено розповідала про стандарти бактеріального запліднення молока в ЄС. Згодом, після розстрілу протестуючих громадян, анексії Криму і окупації Східної України, все закінчилось косметичною реформою поліції, яку очолив демагог Аваков, що певний час тримав суспільство у заручниках за допомогою кишенькової армії, створеної на задньому дворі добровольчих батальйонів.

Щодо Збройних сил України, які вже вісім років воюють з Росією. Розмови про необхідність реформи (а не очищення від поганих людей чи оснащення сучасною зброєю) цього глибоко радянського інституту з розповсюдження рабства почались (якщо це можна назвати розмовою, а не пересудами) тільки після нещодавнього вторгнення російської армії.

Вражає, наскільки українське суспільство захоплене формальною стороною справи: стандартами, схемами, протоколами і одночасно героїзмом своїх співвітчизників. Чи не є цей героїзм такою самою схемою? Тут варто згадати математичний притулок совісті радянського інтелігента. Справа в тому, що складність набору інструкцій є математичним поняттям, терміном, який має сенс тільки у теорії алгоритмів. Ця складність суттєво відрізняється від складності політики, яка, за влучним спостереженням Арістотеля, є несамодостатнім цілим. Політика ніколи не відбувається сама собою, вона потребує допитливості: постійного повернення до питань, яким загрожує остаточне вирішення. В політиці не існує проблеми зупинки: вона зникає в той самий момент, коли громадяни втрачають пильність. Не можна покладатись на політику, як на математику, наскільки спокусливим не здавалося б це бажання у сучасному комп’ютеризованому світі.

Ми, українці, ніби відчуваємо те, що нам не подобається, маємо певну довіру один до одного, але уявити мир, заради якого ми воюємо, і діяти відповідно до цієї уяви, ми не здатні. Тим громадянським свободам, які в нас є, ми завдячуємо безлічі сумлінних людей, що героїчно захищають нас від того, для чого власне і були створені радянські інститути, з яких складається українська держава.

Українцям соромно і нецікаво дивитись на ці інститути. Тому наші політичні дива безплідні.

10.

Спротив, який чинить Україна російському вторгненню, є дивом не тільки української, а й європейської політики. Остання разом з Україною настільки втратила уявлення умов політичного існування людини, що заради примарної безпеки була згодна співпрацювати з людожерами.

Достатньо згадати про “Північний потік”, проект російсько-німецького газопроводу, метою якого було забезпечення безперервного газопостачання у випадку війни проти України. Росія ніколи не приховувала, навіщо їй потрібна ця потенційна екологічна катастрофа. Чим ще має бути труба з газом на дні моря? Важко уявити, як правові держави можуть приймати участь у чомусь настільки цинічному й безвідповідальному. Що сталося з європейською здатністю бачити, якщо тільки відчайдушний спротив українців і мільйони біженців змусили Німеччину зупинити запуск цього нелюдського проекту?

У тих, хто знаходиться в умовній безпеці (тобто там, де їм загрожує лише ядерна зброя), є спокуса думати про цю війну як про лихо. Воєнні злочини, що чинить російська армія, розтрощені пологові будинки, вбиті діти, біженці. Все це — зло. Але зі зла самого по собі неможливо робити висновки. Зло як окремий об’єкт спостереження паралізує думку. Думати і робити висновки можна тільки тримаючись своєю увагою за людину, яка вважає своє уявлення про гідне життя вартим смертельного ризику. Про війну можна думати лише тоді, коли ми здатні уявити мир, заради якого вона ведеться.

Що відкриває останній місяць війни проти російського вторгнення? Що в Україні існують люди, які вважають свободу важливішою за біологічне існування, а своє право на громадянство важливішим за “права людини” у вигнанні.

Для України це означає, перш за все, наступне. Якщо я здатен побачити в супротиві моїх співгромадян істину про політичну природу людини і якщо я впізнаю себе в радикальності цього добра, то я мушу назавжди припинити існувати в історії у якості жертви. Я більше ніколи не маю права казати, що українці були змушені безпорадно спостерігати радянські чи нацистські злочини. Бо я сам, на власному досвіді, пересвідчився в тому, що б сталось, якби українці дійсно не хотіли того зла, якому вони потурали на своїй землі.

11.

Український доброволець, який кричить “смерть ворогам!” і йде захищати беззбройних громадян, які в свою чергу протестують проти росіян на танках в окупованому Херсоні під автоматні постріли, — це відлякує немислячу людину більше, ніж терорист, який відрізає голову заручнику. Бо голос совісті каже нам: те, що роблять ці українці, має робити кожна вільна людина.

Те, що Європа не займає місце серед вільних, є політичною катастрофою. Те, що Україна не робить висновків зі свободи, є моєю власною національною трагедією.

Чи можна притягнути людину до відповідальності, якщо відчуття останньої можливо лише на самоті з власною совістю? Самотність мислення не є атомарністю, це самотність відмови від захоплення питання, до якого устрімлена моя думка.

Коли на виклик смертельного ризику людина відповідає: “я” — це і є те особисте, самотнє і власне, за яке цю людину можна витягнути в історію. Росію і росіян, які неспроможні дати собі належне в тому, що вони роблять, ми маємо перемогти і судити. Притягати до відповідальності треба саме Україну.

Я часто тут пишу: «українець», «українське». Для мене ці слова не мають етнічного аспекту. Коли я їх використовую, то маю на увазі саме цю властивість, завдяки якій людину можна примагнітити до історії. Ніяка людина не має історичного існування.

Необхідно не тільки воювати за місце людини, яке Росія намагається в нас відібрати, треба вимагати від українців робити висновки з власного відчуття гідності, виробляти засади свобод. Замість того, щоб шукати в дикуватості українського спротиву привід заспокоїти власну совість (б’ються насмерть, бо дикуни і токсичні маскулінні садисти), треба постійно вимагати від українців відповідати тому рівню політичної думки, яка відправила їх воювати проти рабства.

Політика, за визначенням Арістотеля, — це спілкування, метою якого є створення засад для того, щоб кожний міг жити згідно своїм устремлінням. Без політики в цьому сенсі Європа є лише сукупністю артефактів і розгублених доброзичливих ідіотів. Чи здатна Європа побачити знак своєї сутності в боротьбі українців? Чи готова вона звернутись до себе з питанням: а чи те, що носить у європейських країнах назву “політики”, дійсно є політикою? Саме від цього, а не лише кількості знищених російських танків і літаків, залежить доля миру, яким закінчиться ця війна.

12.

За моїм власним відчуттям, Арістотель — мій. Тому що він вимагає від мене думати і воювати. Збереження місця людини і дива політики — моя особиста відповідальність.

13.

Як людина, що певний час займалась поезією, я маю безпосередній досвід російської, а через це, і радянської культури. Мені властиві певні риси цієї тоталітарної думки. Це означає, що я краще, ніж більшість моїх співвітчизників (не говорячи вже про європейців), бачу форми, за якими це недумання себе приховує, і загрозу, яку несе світу перемога радянського зла.

Я задумав написати цю теорему ще на початку вторгнення, коли, тікаючи від бойових дій на захід, дізнався про самогубство одного мого знайомого, яке він здійснив під час перших ракетних обстрілів Києва. Моя думка постійно повертається до різниці між ставленням до смерті. Коли спостерігаєш ризик, на який йдуть люди, щоб боротись із поневоленням, та колосальні втрати, до яких залишається нечутливим російське суспільство, то починаєш себе питати: може російські солдати дійсно хочуть цієї безглуздої й одночасно злочинної смерті? Може вони мають справу з чимось настільки жахливим, що бачать в цьому якийсь вихід?

На мою думку, людині, яка зазнала тоталітарного розтління, простіше вмерти, ніж взяти на себе відповідальність. Але якщо радянське зло може існувати без носіїв, то смерть без цієї відповідальності нічого не варта. Ми опинилися у стані, в якому навіть самогубство не може бути спротивом злу.

Що має бути зроблено, якщо ті, хто вбиває мирне населення продовжують наполягати, що вони це роблять не за власним вибором, якщо ніхто з російських інтелектуалів, художників, поетів не хоче визнати, що це саме вони, а не Путін, ведуть цю війну, створюючи образ спротиву, якого не існує? Хтось, хто розуміє міру цього зла, має взяти на себе труд відповідати за те, що бачить. Тільки це може повернути сенс смерті, а політичній допитливості — смак до ризику, без якого вона є чистою спекуляцією.

14.

Я, Михайло Зятін, громадянин України, визнаю себе носієм радянського і є персонально відповідальним за злочини, що були скоєні СРСР, за створення цього невмирущого зла та за все, що воно прямо зараз із нами робить. Воно це робить від мого імені.

26 березня 2022