9–13 September 2020

Immersive theater performance (within the project “Shadows of Pithed Ancestors”)

Every person has a life and a specter. Long ago, the dead rested in peace, appearing from time to time among the living only in the form of memories: they maintained a gentle distance between their fate and the matters of the living. Their deaths had sense and served as guideposts for their descendants. But those times have passed.

Today’s specters refuse to take their place among the departed. Their deaths were so terrible and senseless that, again and again, disregarding the fact of their own deaths, they declare to the living that they still belong among them.

We in the organization New Beginning have created shelters for these specters, isolating them so the world can be more tranquil. Occasionally we invite visitors to observe how we deal with this problem and to meet our charges. We hope one day the moment will come when all specters have been securely isolated. Then history will be no more. There will be no past, only the future—bright, clean, and beautiful.

Featuring:

• 

• 

• 

• 

• 

• 

Новий Початок

Імерсивна вистава, в рамках проєкту “Тіні Забитих Предків”

В кожної людини є життя і є привид. В давні часи померлі мирно спочивали, час від часу з’являючись серед живих тільки у вигляді спогадів, себто вони зберігали лагідну дистанцію між своєю долею та справами живих. Їхня смерть мала сенс і слугувала своєрідним дороговказом для нащадків. Але ті часи минули.

Сучасний привид – це той, хто відмовляється зайняти своє місце серед спочилих. Його смерть була настільки страшною та безглуздою, що знову й знову, не зважаючи на факт власної смерті, він заявляє живим, що досі належить до них.

Саме для таких привидів ми, члени організації Новий Початок, створили притулки, де ми їх ізолюємо, щоби світу було спокійніше. Час від часу ми запрошуємо відвідувачів ознайомитися з нашим способом вирішення проблеми та зустрітися з нашими підопічними. Ми сподіваємось, що колись настане та мить, що всіх привидів удасться надійно ізолювати. І тоді не стане історії, не буде минулого, тільки світле, чисте, прекрасне майбутнє.

У виставі зайняті: Мар’яна Матвейчук – Михайлина Скрипник, Анна Віноградова – Віта Субота, Лариса Бабій – Astoria Jackson, Софія Савицька – Virginie Lacroix, Олександр Лебедєв, Лариса Венедіктова – привиди.

Відгуки глядачів:

“…Невеличка група, серед них – одне чи два знайомих обличчя невимушено чекали на мене на подвір’ї. Пасторальний настрій перервали подальші суворо-привітні інструкції дівчини в окулярах і якомусь трохи ее… старомодному костюмчику, ах, це Михайлина Скрипник, звісно. Ми пройшли на третій чи-то четвертий поверх, зайшли у квартиру, де у дальній кімнаті хтось гірко плакав…

Не варто певно лінійно переповідати, що зі мною трапилося, бо ж з усіма траплялося там різне. Імерсивна вистава передбачає занурення, чи-то залучення, тобто активну співучасть. Відразу скажу, мені було і комфортно, і незручно, і боляче, і трохи смішно, і дуже цікаво…

Доречними були яйця і борошно, і сливова настоянка, і тренаж із гавкання, і конфронтація розумної Михайлини та впорядкованої Віти. І чотиримовність заходу, яку органічно доповнив глядач-неукраїнець. До речі, глядачі не тільки слухали і брали участь. Іноді вони ще йшли, були незадоволені чи епатували і їх доводилося виводити Віті, аби зберегти порядок в осередку. Їх же в Україні всього два, інший в Одесі, і в умовах втрати свободи комунікації із закордонним керівництвом через корону, доводиться бути обачним…

Коротше, я вірила. Але найважливішим особисто для мене стало навіть не це. Тобто чудово, коли в Україні з’являються вистави рівня і формату Rimini Protokoll’у, але мій знову і знову бентежний стан вдалося сколихнути тими зачіпками, які важко знайти в усталеному коммонсенсному житті. І я вдячна, що це сталося не лише заради атракції отримання “емоційного досвіду”, а й для більше глибокого роздуму про свої персональні питання. Можна сказати, я здобула часточку інтимного знання.”

>>>>

“Спектакль начинается и нас всех просят пройти на кухню. Плач и смех доносятся откуда-то из другой комнаты.

Краем глаза через дверной проем я замечаю в соседней комнате привидение, которое подходит к стене и замирает. Этого эпизода мне хватило, чтобы почувствовать, что портал в потустороннее открыт.

Из него веет дикая тоска. Я оказываюсь в комнате с двумя бурно эмоционирующими стажерами. Сначала стажер Астория спрашивает по английски “как я себя чувствую”, и я говорю, что мне грустно. В ответ она начинает петь “sometimes I feel like a motherless child”, я хочу петь вместе, но чувствую что не в силах, мой голос обязательно меня подведет и момент будет испорчен. Момент важнее, поэтому я просто слушаю и наблюдаю за собой. После этого Астория переключается на мою сокамерницу, а у меня за спиной возникают красные шторы и пол покрывается плиткой с зигзагами. Спустившись с подоконника, ко мне подходит Вирджини Палмер и шепчет на ухо по французски (который я, к сожалению плохо понимаю, но недостаточно плохо) тайну трагедии моего детства.

“Чувствовали ли вы когда нибудь любовь?” – спрашивает нас с соседкой ученая Михайлына в следующем кадре. Соседка говорит, что чувствует ее и сейчас. Какое интересное совпадение, но меня уже мало что способно здесь удивить. А сейчас будет упражнение по забыванию – возьмемся за руки, а теперь, смотря на привидение, представьте, как то, что вы хотите забыть, постепенно растворяется. Спасибо, очень кстати, я как раз хочу это снова забыть. Эту бесконечную мясорубку, постоянно делающую фарш из моих внутренностей. Эти безответные школьные влюбленности. Находиться рядом, и в то же время в изоляции, в неспособности сделать какой-то шаг, открыться. “Мне кажется, что вы очень чувственный человек” говорит Михайлына… ммдаа уж… теперь кадры учащаются: кухня разговор с директором, непонятные настольные игры, алкоголь, лекция .. моя адаптивная оболочка уже давно лопнула, а сознание разделилось на много отдельных самостоятельных кусков.. привидение мочится, его пиздят ремнем.. какой-то еще чувствующей частью я ощущаю стыд и страх, но по большому счету я уже давно где-то между всем этим во внутренней эмиграции…”

>>>>

“…Відверто кажучи, вистава тримала у напрузі весь час. Ніколи раніше на виставах, які я відвідував, мені особисто не приділяли стільки уваги, скільки я отримав. Подекуди ласкаво відданої, подекуди вимагаючої моєї безпосередньої концентрації, подекуди гротескно вилитої мені на голову, мов відро холодної води. Можливо, це стало ключовим фактором моєї напруги під час вистави. Вербальна та невербальна комунікація з оточуючими людьми вразила простотою та відвертістю. Близький та відкритий погляд у вічі, звісно, дає змогу краще роздивитись персонажі, їх образи, алюзії, архетипи, що вони трансцендують. Зайві частини образів були викинуті, зтерті; взаємозамінні, релятивні частини образів були або редуковані, або лише легко косметично редаговані, що теж приємно вразило мене, тому що, окрім реального спрощення кількості деталей, це надає виставі більш охайного, натурально-природнього вигляду. Це стосується усіх знаків: від зовнішної складової героїв та сцени до найтоншої та найнепомітнішої тілесності вистави. Світло, колір, атмосфера, локація. Підходить. Так вже склалося, що подобами вишеньки із кремом на верхівці цього делікатесу для мене стали прояви насилля та примусу. Звісно, це не були пригоди Маркіза де Сада (принаймні через те, що це не була спроба естетизації), рівно як і відкриття тілесного насилля для мене і як свідка, і як учасника. Оскільки я вважаю навмисне тілесне насильство неприйнятною практикою, це завжди зачіпає. Можу назвати це нічим новим у моєму житті та на авансцені, разом з тим і негативним аспектом вистави особисто для мене. Досить банально, що саме ця частина, можливо. Провів паралель з виставами з реальними вбивствами часів Просвітництва у Європі, знову ж таки, не без перебільшень. На цьому тему зчитувань смислів я волію залишити без коментарів. Загалом склалося враження якісно створеного мікрокосмосу…”

>>>>

“…Михайлина провела нас до квартири. Там на нас чекала Віта Субота, керівниця відділення організації “Новий початок”. З глибини квартири лунали крики, сміх, плач. Нас попросили залишити телефони і особисті речі, видали одноразові капці і запросили на кухню. Через відчинені двері вітальні я побачила привида, що дивився у куток. Creepy.

Попри високу стелю кухня затісна для сімох чоловік.

– Мене звати Віта Субота, – вдруге представилася Віта. Її і Михайлину постійно сіпає. – В організації “Новий початок” ми займаємося тим, що ізолюємо минуле задля того, щоб побудувати щасливе майбутнє.

Розпочалася екскурсія. Нас відвели до прохідної вітальні.

– Тут ми зберігаємо привидів. Оскільки людство сьогодні зосереджене на матеріальному, привиди минулого матеріалізуються. Ми їх ізолюємо від суспільства, щоб позбавити від страждань і спогадів.

У білому з вимазаними борошном обличчями. Наче після лоботомії, ніяк не реагували на те, що відбувається. Овочі у борошні. Їх привязано до комоду тонкими білими ниточками. Напевне, щоб не відлетіли.

Нас попросили ставитися дуже обережно до меблів, бо це належить хазяйці квартири, Ользі Петрівні. Показали чистий як наше майбутнє кришталь. Ми пройшли до іншої, майже пустої кімнати.

– А тут працюють наші стажери – Емоції. Вони емоціями приваблюють привидів.
Стажерки Асторія Джексон і Вірджині Лакруа в піжамах корчаться на підлозі, істерично сміються і плачуть. Схоже на психлікарню.

Михайлина Скрипник забрала частину учасників і повела у сусідню кімнату. Я залишилася з глядачкою К.

– Hi, my name is Astoria Jackson. How do you feel?
– I feel uncomfortable, – каже К.

Раптом я усвідомила, що мені теж дуже некомфортно. Усе всередині заклякло. Важко рухатися чи вичавити із себе півслова. Я трохи поспілкувалася з Асторією, вона показала свої золоті туфлі, а потім стала на стілець і почала співати, адже раніше була співачкою. Віржині це почало бісити, вона повалила Асторію на підлогу і вдарила ногою.

“Хороша Я” одразу схопила Вірджині за руку і зупинила. Потім я намагалася з нею поговорити, але не пам’ятала своєї шкільної французької. Мені стало незручно мовчати і просто дивитись один на одного. По стінці я переповзла до назад до вітальні. У ній Михайлина щось розповідала про привидів, а потім запросила групу на кухню. Я спочатку пішла за ними, але переді мною закрили двері. За дверями їм наливали і пригощали, що було досить заздрісно, бо хотілося заспокоїти нерви.

Стався мій найбільший страх – бути проігнорованою. Я залишилися наодинці з привидами. Їхня нестерпна відсутність змусила мене перебігти знову до стажерської.

Нарешті прийшла Михайлина і посадила на диван у вітальні. Знову представилася і почала розповідати про привидів. Першого по-батькові Соломонович, він був у комсомолі, десь там працював і в 1938 році пропав. Недавно його знайшли в такому стані і ізолювали. Другий привид сором’язливо сховався за крісло.

Почалася практика. За допомогою яйця я викатала свою негативну енергію. Потім Михайлина почала нам показувати вправи з забування спогадів. Треба взятися за руки, подумати про спогад, уважно дивитися на привида і спогад зітреться. Я згадала як в дитинстві мене ображали і не приймали грати інші діти. Дивитися на привида було важко, доводилося звертати увагу, а він на мене не звертав.

Настав час практики для всіх. Асторія Джексон попросила усіх лягти на підлогу, пробудити свою внутрішню собаку і гавкати. Гавкала я погано. Чого не можна бути котиком, подумала я, адже собака з мене ніяка. Мені стало соромно за те, що мені соромно гавкати, я нервово сміялася.

Нарешті я з К. потрапила на кухню. Там Віта Субота посадила нас за стіл, пригостила міцною наливкою. Я запитала, навіщо ми гавкали. Вона проігнорувала і представилася знову. Потім пояснила, що так ми зможемо стати членом організації, як і вона колись. Похвалилася сертифікатом на стіні, який підписав один з основоположників і водночас її чоловік.

– Але хіба можна, щоб чоловік був начальником?, – запитала К.
– Та він не зовсім мені начальник. Тобі що, не цікаво, куди ти дивишся?
Я щось промямлила у відповідь. Вона взяла ніж розрізати яблуко і я напружилася ще більше.

– Ви до мене ставитеся з підозрою. Мені це не подобається, – кажу.
– Не переживай, зараз ти вийдеш і буде спокійніше. Давайте грати в гру.
На папірці ми проводили лінії через точки, щоб вони не перетиналися. Мій крок був останнім і програшним (Віта мене підставила). Я вирішила подуркувати і провела криву лінію.

– ЦЕ ЩО, СМІШНО ПО-ТВОЄМУ???
– Ні…
Віта ще більше очі випучила, зім’яла папір і жбурнула. Мені стало зовсім паршиво, наче правомірність мого існування взагалі поставлена під питання.

Нас усіх зібрали у вітальні на дихальні вправи. Закрутилася голова і всі сіли. Віта і Михайлина пішли на кухню. Я вже і забула про привидів. Усі застигли на дивані і мовчки спостерігали за їхньою присутньою відсутністю. У якийсь момент стало незрозуміло, привиди вони чи ми.

Нитки, за які були прив’язані привиди, усе сильніше натягувалися в мені. Від напруги нудило. Нам запропонували сфотографуватися з привидами. На диво цей консьюмеристсько-туристичний ритуал розслабив. (Чи не через такі ритуали ми відвертаємо увагу від неатрактивних явищ у подорожах? Бо це залишається за рамкою спогадів).

Прибігли Емоції і почали кидатися у привидів сирими яйцями. З кухні вибігла розлючена Віта з ременем. Вона витягла дівчат за шкирки і почала шмагати. Я морщилася, але проти Віти поперти не наважилась. Емоції почали прибирати за собою.

А нас тим часом запросили на лекцію, яка відбулася у цій же кімнаті. Михайлина Скрипник розповіла про наукове обгрунтування роботи організації, малюючи на дошці, як щит минулого обертається проти нього самого, мені важко було вдуплити і я втратила інтерес. На фразі “нам треба зробити квантовий стрибок” я гигигкнкула, бо згадала якийсь мем. Михайлина замовкла і просверлила мене крізь окуляри. Як в школі усі поглянули на мене, я зжалася до розміра комахи.

– Вибач, а що тут смішного?
– Нічого, – пискнула я.
Моя соціальна фобія недоречних реакцій була на межі (причина, чому я частіше мовчу, ніж говорю). Здається, для привидів було накрито справжній бенкет. І на цьому бенкеті як головну страву подали нас.

Запах сечі вдарив по ніздрям. Вивернувши шиї назад, усі завмерли у спіралі.

– Неймовірно, чудо! Феномен! Привид сходив під себе! – заверещала Михайлина і дістала фотоапарат.

– СУКА!
Віта почала з усієї сили шмагати привидів. Чомусь здавалося, що вони справді нічого не відчувають. З кожним ударом моя чуттєвість до засвідченого насилля знижувалася. Гуманізм “хорошої мене” не пройшов це випробування.

Емоції заметушилися і поставили обісцяного привида в тазик. Вони запропонували допомогти їм, та всі відмовились. Нас відвели на кухню і Віта дістала іграшковий маятник, щоб вияснити, хто з нас вступить до організації. Ми привітали двох нових членів.

На виході я придбала сувенір – чашку з логотипом організації. Мій внутрішній споживач залишився вдоволеним. Тим часом скручених голих привидів упаковували в коробки.

– Все добре, ми приводимо їх у стан деактивації.
– Але чому коробки одноразові? – запитує мій екосвідомий супутник.

Я вийшла останньою. Закриваючи двері, Віта проводжала мене пильним холодним поглядом. Наче скоро вона відшмагає і мене. Усі нутрощі нили. Імпресія від вистави відчулася у тижневому закрепі.

Після вистави ми прогулялися Дарницею, залили gut feeling макшейком, подивилися на півкілометрову панельку і повернулися до власної коробки деактивації.”