Лариса Венедіктова

Про дві вистави колективу SIGNA, самовбивчу дитячість сучасного людства та (небезпечну) приємність знання майбутнього

У величезному індустріальному просторі міста Гамбург (на території колишнього заводу ThyssenKrupp, і тут звісно промайнула думка, що напевно ж зброю виробляв, яку нам так треба) побудовано село Небельхайм (Дім туману). Будиночки, в кожному з яких живе якась нещасна родина, оточені зображеннями гір і штучним туманом. Мешканці, серед яких є актори, а є – повнорозмірні ляльки, весь час страждають і чогось бояться. Вони хворі, безнадійні та апокаліптичні. 

На страх працюють звуки – тварин, природи та чогось надприродного. Відвідувачам пропонується повітря, яким майже неможливо дихати, їжа, яку неможливо їсти і стосунки між людьми, що є неприйнятними. На початку ти гуляєш між будиночків, заглядаєш у вікна, не в стані розрізнити акторів від ляльок, раптом тебе хапає один з акторів і затягує в будинок зі словами – “тобі треба сховатися”. І ось ти вже перевдягнутий у місцевий одяг і став частиною родини, що складається з батька і сина, із мутною історією щодо матері. Разом із господарями ти ходиш у гості до сусідів, знайомишся з історіями їхніх нещасть, підглядаєш за сексуальним актом між головою твоєї приймаючої родини та сусідською жінкою, готуєш неїстівну їжу, миєш посуд у дуже холодній воді та боїшся разом з усіма невідомого зла. Спостерігаєш за дивною поведінкою мешканців, які за звуковим сигналом застигають, а за іншим – продовжують своє життя з того місця, на якому зупинилися. Господарі дійсно гостинні, незважаючи на свою бідність та жалюгідність. Причиною цього є те, що вони колись були такими самими дітьми, що загубилися в тумані й опинилися в цьому селі, де мешкав всього лишень один чоловік, який подбав про них і тепер вважається старостою цієї дивної спільноти. Таким чином, ви можете побачити й своє безвихідне майбутнє. І це дуже привабливо – знати майбутнє, чи не так? Ти – дитина, якою опікуються колишні діти, які так й не подорослішали. Яка чудова метафора сучасного людства!

 У спільноті багато правил: не можна сміятися, виходити на двір дозволено виключно групами і обов’язково мати з собою флейту, щоб бути почутим у тумані. Життя у селі регулюється також багатьма ритуалами, бо на кожному кроці на вас чекає те або інше прокляття. За прокляття відповідає хтось типу ромки, яку власне грає сама Сігна. У вільний від прокльонів час вона торгує мийними засобами з жахливим запахом та порнографічними гральними картами. Взагалі, порнографії у виставі багато, – від імітації сексуального акту до порнографічності почуттів.

Все це – “симуляція”, як вам повідомляють перед початком вистави “Das 13. Jahr” (“13 рік”) Сігни та Артура Кьостлер, а ви – діти, що загубилися під час подорожі у гори і маєте уявити себе 12-річними. (Тут мені стає смішно, бо всі ці люди точно не здатні уявити себе радянськими піонерами, не в стані навіть помислити цинічності своєї пропозиції для мене. Так в тебе є шанс спіймати себе на тому, що ти – фундаментально радянська людина, для якої світ, чи його відсутність – щось смішне. З іншого боку – цей сміх має логічне пояснення – світ не помітив розбещення десятків мільйонів радянських дітей, в яких нічого не залишилося, крім цинізму). Уявити себе 12-річною в мене не дуже виходить, але ця вистава влаштована так, що в якийсь момент я просто знаходжу себе 12-річною і не встигаю здивуватися, бо вир подій захоплює так, що я на 6 годин майже забуваю, що мені холодно, голодно і треба покурити.

Сігна володіє засобами маніпуляції та спокуси, які не залишають вам шансу не бути залученим. В її перформансах-інсталяціях немає глядачів, але це не той партисипаторний театр, де люди зображують участь, це реальна участь задля дозволу самому собі зустрітися із власною екзистенцією. За термінологією Гурджієва, здійснити recollection, згадати себе, – в сенсі – перезібрати. 

Мені трохи на початку заважає знання, як працює цей налагоджений механізм, але знання тут точно не головне, хоча час від часу й відволікаюся на захоплення від акторської гри. На те, наприклад,  як майстерно господар нашого будиночку перериває кожну спробу повернутися до нормальності, хоча б за рахунок заглиблення в настільну гру.

Цей жалюгідний світ є водночас дуже спокусливим, як сказав один з глядачів, – “Зрештою, ви дійсно любите свою нову сім’ю. І вам сумно повертатися у світ, де жодна бабуся не врятує вас від зла”.

Загальний настрій перформансу є вкрай депресивним, але на виході ти отримуєш відчуття щастя, бо ця вистава повертає віру в Магію, можливо, це – магія мистецтва, що вміє діяти катастрофічніше за реальність. І це, як не дивно, вселяє надію, яку замішано на тривожності. Останньої додається, коли вже після виходу з території “симуляції” (під час ритуалу “десимуляції”) у “реальний світ” у цей світ вторгається біженець-симулянт Ервін з криками та проханнями до своїх “прийомних дітей” повернутися додому. Натомість, його повертають до Небельхайму, застосовуючи насильство. 

Насильства у виставі, як й майже завжди в Сігни, досить багато. Але здається вперше, від вистави віє “природним насильством” (NATURGEWALT).

NATURGEWALT – про це поняття було мною почуто від Марсі Шор, професорки європейської культурної та інтелектуальної історії Єльського Університету, в 2016 році, в одному з її інтерв’ю. Цим словом було охарактеризовано погляд росіянського суспільства на власну історію: “Цього літа у Відні у мене була довга розмова з українською соціологинею Анною Шор-Чудновською. Аня розповіла мені про інтерв’ю, які вона зібрала у Росії, питаючи в людей яким чином можна запобігти повторенню чогось на кшталт сталінізму в Росії знову. Однак її респонденти не тільки не мали відповіді, але навіть не зрозуміли питання. Сталінізм для них – як описала Аня – було щось на зразок Naturgewalt [природна сила – нім.], наче природна катастрофа: ти не можеш зупинити дощ, тільки краще приготуватися до цього, взявши парасольку” – розповідала дослідниця історії ідей Східної Європи. 

Тож, під час вистави мені спало на думку – дивно, що вони розмовляють німецькою, мали б російською, бо неможливість дорослішання – одна з головних рис радянської людини, а сприйняття подій у світі як природного насильства – це дитяче сприйняття.

І тут неможливо не згадати, що одного разу після 2014 я такі працювала в росії, в 2019 на фестивалі NET (Новий європейський театр), брала участь у виставі Сігни Кьостлер “Іграшки”. Я знаю, що це жахливо і тоді теж знала.

В мене було три мотиви поїхати із Сігною до Санкт- Петербургу (жоден мене не виправдовує): допомогти моїм іноземним друзям та колегам зрозуміти, який це жах – раша, захистити їх від цього жаху і дозволити відбутися сенсам, які (я була в цьому впевнена) Сігна хоче повідомити росіянському глядачеві.. Останній пункт зазнав повної поразки – росіянці нічого не розуміють і не зрозуміють ніколи, саме тому, що сприймають все навкруги як природне насильство.

Та вистава була про багату, вмираючу жінку з Європи, яка відправляється до Санкт-Петербурга, рідного міста її матері, в пошуках свого, втраченого завдяки хворобі та надмірної турботі, дитинства. На покинутій фабриці вона створює королівство навколо трону свого смертного ложа. Громадяни її суверенної держави — це знедолені юні жінки, яких вербують на вулицях міста. Вдень і вночі вони повинні грати в «The End Game», щоб відтворити кожну мить, яку їхня Леді пропустила. Призів багато; особняки, діаманти, феррарі… 

«Тепер, коли я вмираю, давай пограємо. Я ледве жив і нічого не бачив у цьому житті. Ти молодий і бідний, і тобі нема чого втрачати. Я хворий, мені нудно і я поспішаю . Я хочу, щоб у вас було все, і я хочу, щоб це було швидко. Тож грайте за моїми правилами та грайте наполегливо. Усі мої багатства належатимуть тому, хто виграє» – писалося в анонсі.

Всі ці наймані дівчиська й є, власне, іграшками свавільної багатійки (про яку, втім, точно не відомо, чи вона дійсно володіє всіма тими речами, бо переможці перегонів отримають тільки зображення яхт чи ювелірних прикрас), які вдаються до будь-яких засобів, щоб отримати бажане.

Все виглядає як критика конкуренції, а насправді є, тим часом, моделлю тоталітарного суспільства, де любов неможливо відрізнити від ненависті, де немає жодного шансу на автономність дій чи самостійність думки, де знущання та підлість є правилами суспільного існування. 

Було цікаво, але, водночас, моторошно, спостерігати, як для росіянських учасників проєкту зникала межа між виставою та життям та як вони були не в змозі усвідомити, що вистава про кожного з них особисто.

Мистецтво данської мисткині практично ніколи не сприймається як критичне, але як на мене, це найвищий рівень соціальної або навіть – антропологічної, – критики. Вона практикує складні неочевидні сенси, про які ніколи не розповідає навіть акторам у виставі. Вона вважає, що сенси – це робота кожної окремої людини, і це сприймається як доволі жорстокий підхід. Західні учасники її проєктів ставляться до цього спокійно, в росіянських акторок це викликало істерику, бо для радянської людини світ – це щось, що діє проти неї. Це так працює для дитини в принципі,  але в дитини зазвичай є батьки, які її захищають, в радянській же дитини батьків нема, бо вони теж діти, що ніколи не подорослішали.

Одного разу у 2022 я запитала Сігну, що вона хотіла б сказати українцям, вона відповіла:

… I want to express my deepest respect and admiration for the Ukrainian people bearing the unbearable to fight for the freedom, which we in the west should guard much more carefully. 

Всі ми маємо, як сказав один боєць ЗСУ – “подорослішати або померти”.

Подяка тим, без кого поїздка до Гамбургу була б неможливою: Антоніна Романова, Ярослав Кайнар, Ольга Духовна, Лариса Бабій, Катя Бучатська, Дмитро Федосеєв,  Юлія Савенко, Мар’яна Матвейчук, Михайло Зятін.

Любов всім учасникам дивного (у всіх сенсах цього слова) колективу SIGNA, крім русні.

веб-сторінка SIGNA https://signa.dk/projects_pid=dasdreizehntejahr.html

Усі фото: Erich Goldmann