“Я з тих українців, які успішні” – 

повідомляє режисер. 

А успішні вони, бо не живуть в Україні.

Цей текст збиравсь бути думками про виставу Андрія Жолдака “Дім”, прем’єра якої відбулася в вересні  2025 року. Час йшов і думки захоплювали й інші культурні та воєнні події в Україні. Тож, текст почав жити своїм життям.

Але почну все ж з Андрія Жолдака. 

В інтерв’ю 2021 року режисер каже: “якщо я повернуся до Києва, я маю стати бійцем… в Європі все по-іншому, ось ти продюсер і кажеш – я хочу Жолдака. Я не зустрічаюся з жодним політиком чи бізнесменом… Мені взагалі не потрібно “працювати ліктями”… Я не хочу переконувати когось…”  

Захід розбещує митців, бо вони вважають, що так має бути в Україні, але не вони будуть боротися з радянсько-олігархічною системою, це зробить хтось інший. Той, хто хоче бачити їх на батьківщині, зробить диво, система зміниться і вони в ореолі слави та успіху переможно повернуться. Дуже схоже на те, як люди не хочуть воювати за Україну, але чекають – коли вже можна буде святкувати перемогу над державою-терористкою. Насправді, в тилу і на фронті – та ж сама війна, й як “маленька радянська армія не може перемогти велику радянську армію”, так й “маленька радянська культура не здатна впоратися з великою радянською культурою”. 

Маленька радянська культура – це коли в “головному театральному ВНЗ країни” студенти “вивчають” класичний, народно-сценічний та історико-побутовий танець, так, нібито вони живуть в СРСР в 70-х роках 20 сторіччя.

За моїми спостереженнями,  українська театральна освіта – це туга за втраченим ГІТІСом, а українськість існує на рівні “Гнат Юра – наше все”. На нещодавній зустрічі зі швейцарським режисером, що очолює віденський театральний фестиваль, Міло Рау, українська режисерка Тамара Трунова зауважила, що європейці співпрацюють з росіянцями як з кураторами та режисерами, а з українцями як з українцями, як з жертвами агресії, але не як з професіоналами. Тут я б порадила Тамарі придивитися до української освіти. Мені здається, вона б отримала відповідь на своє питання. 

Придивитися варто також до репертуарних театрів, працівники яких все ще вважають своєю справою звично задовольняти дурний смак глядача, що його самими цима працівниками, власне, в глядача й виховано. Останнім часом з’явилася, щоправда, й інша тенденція – перевиховувати глядача. Себто, спочатку ми потураємо цьому дурному смаку і знаходимо масу виправдань такому способу роботи, а потім злимося на глядача і розмовляємо з ним як з нерозумною дитинкою.

“В Україні не сталося культурної революції” – каже Жолдак. Тут можна з ним навіть погодитися. Дійсно, кілька революцій, що відбулися в Україні, не зачепили так звану галузь культури. Наприклад, Міністерство культури залишається так само неспроможним зрозуміти, чому і навіщо воно існує. Слідом за ним, не розуміє, що і навіщо вона робить, практично вся “Базова мережа закладів культури”, всього – 32 746 закладів.

В Україні існує інтелектуальна, так би мовити, традиція – покладатися на еволюцію, на те, що все якось саме поступово зміниться. 

Окрім “революція” та “еволюція” в культурі є ще варіант “рефлексія”. Цей варіант ніколи не розглядається в Україні, як й в будь-якій (пост)радянській спільноті. Бо цей варіант не є драматичним, а (пост)радянська людина фізично не здатна вийти за межі драми.  Драма завжди про час, революція – це миттєва зміна, еволюція – поступова. Тим часом, в рефлексії в тебе є весь час світу, і, одночасно, жодної зайвої секунди. Недраматичність робить рефлексію непопулярною, бо зачіпає не емоції, а екзистенцію та природню для людини, за Аристотелем, – схильність до розвідки, цікавість. Саме на цій схильності стоїть як наука, так й мистецтво.

Революцію Жолдак бачить як “покликати мене”, Жолдака, щоб я, Жолдак, створив щось таке, про що “покаже BBC”. “Ми маємо робити такі вистави, які б впливали на рішення Кабміну”, – каже режисер і наводить до прикладу Францію, де мистецькі події дійсно є впливовими. Але порівнювати ці дві країни – очевидний нонсенс, бо культура у Франції безперервно розвивається, а ми воліємо не згадувати, що довго перебували у радянській культурній прірві і пропустили практично всі визначні зміни в мистецтві. Ми мали б працювати з цією прірвою.

Натомість, ми впевнені, що якщо на українській землі іноді виникають культурні явища, які можна назвати сучасними, то ці явища якось змінять суспільне та державне уявлення про культуру та сучасність. 

Ніт, так не вийде. В стопятьсот мільйонний раз повторюю – допоки ми, громадяни, не змусимо державу виробити культурну політику, яка б маніфестувала принципи гідності та сприяла справедливому розподілу фінансових ресурсів між державним і так званим незалежним секторами, ми будемо битися головою об стіну радянської бюрократії і презумпції винуватості. Останнє особливо кидається в очі тим “незалежним”, хто намагається отримати гранти від Українського культурного фонду. На мій смак, основним завданням культурної політики держави Україна мало б стати сприяння більш складному мисленню та сприйняттю світу в громадян. Існують різні модуси сприйняття і людина в принципі здатна між ними перемикатися. Можливості таких модусів відкриває глядачеві сучасний театр.

Звідки в Україні міг би взятися сучасний театр, який дійсно створив би умови для розмови, як зі своєю, так й з західною аудиторією?

Наприклад, в Україні три роки існує дуже невеличка ініціатива, що називається “Стипендія Арто”, яку реалізує агенція Прото продукція. Людина, що виграє конкурс, отримує 40 тис. грн на свій проєкт. Цього року Стипендія надавалася митцям з Півдня України. П’ять робіт, що їх було реалізовано і показано в Одесі, Первомайську Миколаївської області та Запоріжжі, я б назвала потенцією сучасності в українській культурі. Чи можуть п’ять маленьких проєктів щось змінити? 

Ні. Але, як я вже писала тут, іноді з’являються моделі, які, якщо їх помітити, взяти до уваги та масштабувати, вони могли б потенційно впливати на українську культуру.

Я подивилася одну з цих робіт – “Маскування” Єлизавети Блюмської. 

Єлизавета не є професійною акторкою чи режисеркою, вона математикиня. Можливо, останнім обумовлена аналітичність підходу до створення роботи. 

В перформансі йдеться про Запоріжжя як місто, що залишається “уособленням архітектурно-ландшафтного ідеологічного штампа радянських часів”, про електроенергію, що виробляється зі стертого індустріалізацією і забутого минулого, яке все ще живе в тілі. Тіло тут – головна діюча особа, з якого власне і здобувається енергія. Енергія “репресивного спогаду”, який ми ховаємо, маскуючись під середовище, чекає свого часу – чекає на “момент вибуху”. Хто ми, яка в нас ідентичність, що це за жіноче тіло, “як воно стає зброєю, … хто зробив нас такими? Чи можемо ми виокремити Іншого, того, хто озброївся нами?” – питається перформерка. В перформансі є присутність, яка говорить про можливість “повернути” себе на своє місце, знайти його як місце рефлексії та відповідальності.

Ця невеличка робота розмовляє зі мною, провокує думки і є для мене набагато більш цінною, ніж 4,5 години мегаломанського “Дому”, який , власне, ні про що.

Після прем’єри вистави Жолдака я спілкувалася трохи з акторами, що грали у “Домі”. Вони сказали, що їм було дуже цікаво працювати з Андрієм Жолдаком, бо він їх зачаровував і робив з них фарби для своєї палітри. Залишу осторонь свою ідею про те, що актор не має бути фарбою, а має – автономним митцем. Якщо б зробити виставу з тих репетицій, думаю, вона вийшла б цікавою. А так – життя є; функціональність є; ролі виконуються. А присутності немає. Акторська гра як ідеально налаштована відсутність.

Вистава “Дім”, ймовірно, є майстер-класом для наступної постановки Жолдака в Києві. Він каже, що задумав “Дім” як “м’яку посадку” свого інопланетного літального апарату в Україні. В мене, щодо вистави, інший образ – м’якого пеніса, іншими словами – не “стоїть” в Андрія на Україну. 

У своєму інтерв’ю Андрій розповідає про свою пропозицію для якогось московського театру: “Перший акт – це Данте, Пекло, потім на сцені з’являється велика труба, як в науковому центрі, труба часу, яка робе телепортацію і переносить дію до ГУЛАГу. Себто, бути у 16 сторіччі, розповідати про людину і в 20-му… Ну, таку б виставу в Україні, ми нікуди не поділися від тоталітаризму…”

І ось тут я не розумію – то чому не зробити таку виставу в Україні? Сцикотно, Андрію? А в Москві не сцикотно? Бо в Москві просто не дозволять? 

Дім. До війни я відчувала себе вдома (як вдома) в деяких європейських містах. Люди там створили таку атмосферу, в якій (майже) всі почуваються як вдома. Як їм це вдалося? За рахунок складності. Цивілізоване життя є дуже складним, хоч й може виглядати досить просто. 

Кілька разів у своєму житті я думала про те, щоб залишитися там, але кожного разу мене зупиняла думка – якщо залишити своє місце, туди неодмінно прийде зло. Ну й нерефлексивно користуватися здобутками інших людей, не беручи на себе відповідальності за їхнє минуле – не комільфо. І звісно, якщо ти не здатен відповідати за своє минуле, то куди там – відповідати за чуже.

Наше минуле, за яке ми не збираємося брати на себе відповідальність, власне, прийшло до нас війною. Непропрацьоване минуле завжди повертається. Для його осмислення необхідна інтелектуальна (екзистенційна, навіть) мужність. Ми не робимо цього інтелектуального зусилля і тому залишаємося для світу героями-жертвами, яких, звісно, шкода, але цей настрій вдовгую не працює. 

Ulrich Schmid в тексті для Neue Zürcher Zeitung дивиться на закон “Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу”, а також на чорний та білий списки.

Німецький автор каже, що експертна комісія  “наслідує радянський приклад у своєму підході: більшовики діставали випадковий аспект з біографії історичного актора, а потім вирішували, чи буде послана людина в рай, чи в пекло радянської історичної політики… У роботі експертної комісії не відзначено великого інтелектуального зусилля… Український інститут національної пам’яті має консервативний ухил та схильний ігнорувати проблемні аспекти національної історії”.

В кого вчиться УІНП?  В театру. Театр набагато впливовіший, ніж може здаватися віруючим у статистику та алгоритми. Одним з аспектів впливовості є те, що театр, як й, власне, людина, обмежений в часі.  

Все саме цікаве в театрі – як щось починається і як закінчується. У виставі “Дім” все починається з розповіді режисера про “амфору”, яку він розбиває, і глядачу треба перезібрати свою виставу з тих уламків. Здавалося, що режисер пишається тим, що винайшов постмодернізм. Закінчується вистава ще більш винахідливо –  словами “все буде добре”. Ця фраза нав’язливо згадувалася наприкінці 2025 року, з новиною про відкриття “відновленого” драмтеатру в окупованому росіянцями Маріуполі. Вони там влаштували свято на місці масового вбивства. 

Чого я очікувала від повернення Жолдака? Сучасного театру. Такого, який значною мірою відрізняється від стандартів репертуарного театру в Україні.

Що я побачила – виставу “в стилі танцтеатр”.

Колись, років 15 тому,  ми, разом з сучасними митцями, сміялися з фрази  “в стилі contemporary art”, а зараз бачимо виставу легендарного режисера “в стилі Tanztheater”. Жолдаку, як й багатьом українським митцям, традиційно, здається, що рухи можна одягнути на актора як костюм і оснастити їх переживаннями. Історії танцю та перформансу у 20 сторіччі не було, революцій зі звільнення хореографії від танцю не відбулося. Культурну прірву, що влаштувало нам комуністичне майбуття, ми типу можемо не помітити і просто копіювати “стиль Піни Бауш” чи “іронію Матс Ека”. Нам ніби не обов’язково думати про те, що за стилями і формами стоять екзистенційні виклики митців, що створювали ті “стилі” і “форми”. 

“Українська культура не має сміливості” – каже режисер. Я чую: українська культура має називатися “Жолдак”. Допоки вона так не називається, вона не має сміливості. Давно помітила, але тільки нещодавно сформулювала: радянська людина не толерує невдачу, вона зубами і кігтями вигризає собі успіх на великій сцені, вона впевнена, що без мегаломанії її просто не помітять і роздавлять. Так реалізується realpolitik з правом сильного в культурі.

Монополія репертуарних театрів – теж право “сильного”, ну або такого, якому пощастило присісти на державне фінансування (про всяк випадок зауважу – фінансування податками громадян України, а в умовах війни – громадян інших країн). За нього люди тримаються зубами і кігтями, і, власне, вважають державну власність своєю власною. Пропонують “незалежному сектору” потрусити спонсорів.

Ілюстрація:

В публіциста Віталія Портникова є спірна, але цікава пропозиція: “Поставте собі питання – чи любить вас Україна?”. Я ставила собі таке питання і відповіла так – ні, не любить. Не знаю, можливо я не заслуговую на цю любов, але це те, що об’єднує мене з Жолдаком (мабуть, маю перепросити, що ставлю себе в один ряд з “генієм”, як пан Андрій себе кличуть). Його Україна теж не любить. І не любить ще багацько своїх громадян. Це ми з вами, дорогі українці, створили державу, яка нас не любить. Любов – доросле почуття. Держава, яка любить громадян, розмовляє з ними як з дорослими, не міфами і лозунгами, а принципами. В тому числі, принципами історичної, культурної політики (та мобілізації).

Лариса Венедіктова

Подяка Мар’яні Матвейчук та Дмитру Федосеєву за провокацію та співпрацю.